Руденька - Юля Пилипенко

шаманив далі… тому післязавтра мертвий бандит уже грав у футбол із сусідськими хлоп’ятами… На третій день шаманові довелося поїхати на більш терміновий виклик… мабуть, когось знову довелося оживляти… і перед від’їздом він сказав не давати колишньому мертвому бандитові ні пити, ні їсти, доки шаман не повернеться…» Ми слухали Льоню дуже уважно… Першим не витримав Він і сказав: «Льоню… ти взагалі сам себе чуєш? Що за х… ти верзеш?» Льоня так і не зміг закінчити свою розповідь, бо намагався знайти в мені підтримку і серйозного слухача, але кожне його слово викликало вибух мого сміху і сльози на очах, бо Він при цьому безвідривно на мене дивився і показував мені очима все, що Він думає про цю історію… Потім Він просто почав шукати щось в одному зі своїх численних телефонів… знайшов… і простягнув мені свій мобільний… Я взяла Його телефон і побачила на дисплеї десятки своїх sms-ок, які я писала Йому рік тому… два роки тому… Він залишив їх усі. Мені хотілося, щоб Льоня говорив вічно… італійський ресторан поплив перед моїми очима.

Ми вийшли на вулицю… я підкурила сигарету.

– Дай мені сигарету, – попросив Він.

– Але ж тобі не можна курити.

– Я просто потримаю її в руках. – Він уже діставав сигарету з пачки «Parliament Aqua Blue».

Ми стояли перед входом у ресторан, сміялися, сигарети без нашої участі пускали густі кільця диму в холодне лютневе повітря… а Льоня все намагався закінчити розповідь про талановитого шамана.

Вони завезли мене до готелю і чекали, поки кремезний портьє в чорнім костюмі видасть мені картку від номера. Я шукала в сумці магніти з Парижа. На моєму холодильнику була колекція зі 156 штук – марні речі, шматочки спогадів з найрізноманітніших країн та міст. Я завжди купувала пару магнітиків для Нього, бо якось Він мені сказав, що теж почав власну колекцію «через мене»… Я простягнула Йому магнітики, Він уважно їх роздивився і сказав:

– Дякую… Я тобі, звісно, не такі дорогі купую… – Він сміявся.

– Яка різниця? Ти мені все одно їх ніколи не віддаєш.

Ми попрощалися і домовилися зустрітися наступного дня… пообідати.

Я знала, що таке обідати або вечеряти з Ним… Це все одно, що кудись з Ним літати… тобто шансів практично нема… Спочатку Він дзвонив у першій половині дня і суворо-пресуворо забороняв будь-що без Нього їсти, тому що Він «заїде за годину». Я знала, що таке Його «за годину». Коли Він заїжджав по мене о восьмій-дев’ятій вечора, ми шукали кращий ресторан певної кухні, який Він збирався мені показати… саме показати… «бо там дуже дорого»… Він весь час примушував мене сміятися, постійно говорив по двох-трьох телефонах одночасно, не рахуючи гучного зв’язку в машині, і завжди звинувачував мене в тому, що біля ресторану, який Він все-таки знайшов, не виявилося вільних паркувальних місць… Ми годинами їздили колами, аж поки звільниться місце… бо Він хотів, щоб я скуштувала суші або різотто саме в цьому ресторані… Потім Він двадцять хвилин паркував машину, при цьому й далі розмовляючи по телефону і нервуючи… Виходячи з авто, Він неодмінно збивав дверима якогось велосипедиста… Одного разу, не маючи при собі документів, Він відбив дверима свого чергового авто дзеркало у «BMW X5», що проїжджало повз нас… Його відкинуло назад у машину… Він строго на мене подивився і промовив з усмішкою свою улюблену фразу: «Це ти винна»… і перше, що спало мені на думку, було «я з Ним ніколи не поїм». Тільки Він міг відбити дзеркало автомобіля, за кермом якого сидів син американського консула на ім’я Александр… Щоразу я давала собі слово, що наступного разу, перш ніж «обідати» з Ним, я, як мінімум, добре поснідаю. Він купував мені джинси, а потім обурювався, що краще б Він купив щось для мого Йорка… відразу ж дзвонив і дізнавався, де знаходиться кращий магазин дизайнерського собачого одягу, купував пуховик з хутром для мого цуценяти і говорив, що краще б Він купив мені ще одні джинси. Він весь час був чимось невдоволений, але не завжди міг стримувати усмішку. Найкращу усмішку на планеті. Він робив мене найщасливішою дівчинкою… і найнещаснішою, адже я точно знала, скільки протриває це моє цілковите «щастя»: воно закінчиться рівно тієї миті, коли божевільне небо кине черговий байдужий погляд на мій літак і посміюючись спостерігатиме за мною своїми бездонними очима через скло ілюмінатора… і мої очі промовлять у відповідь небу власним дощем. Насправді мене ніколи не хвилювали стрілки годинника, за винятком тих днів, коли вони одного разу зупинилися для мене… а потім для Нього. Він завжди був зі мною. А «завжди» не підвладне Часові.

Ми встигли кілька разів пообідати і повечеряти разом… назавтра у мене був термін у клініці «Charite», яка стала для мене рідною домівкою… і не тільки для мене. Він цього дня відлітав до Відня, просив подзвонити Йому і доповісти, що сказали лікарі. А лікарі сказали, що все «перфект». Тому що кожна зустріч з Ним дарувала мені таку кількість позитивних емоцій, які просто не могли не відбитися на показниках мого здоров’я. Я радісно розповідала Йому все це по телефону, і Він пообіцяв повернутися з Відня і провести мене до аеропорту.

Я сумувала за Ним: годинами просиджувала у вуличному барі «Hotel California», розташованому на найжвавішій вулиці міста, точила ляси з незнайомими дорослими французами та італійками, які за віком годилися мені в дідусі й бабусі… Ми обговорювали тенденції світового ринку нерухомості і дизайнерські дивацтва… залежно від того, яке в кожного з них було заняття у житті. Я сумувала за Парижем. Кілька разів ми зустрілися з Елею і навіть з’їздили до місцевої «Галереї Лафайєт»… але там було порожньо і тоскно. Чи то без Нього було порожньо і тоскно… і якось по-дурному… Мені чомусь особливо подобалося вештатися під дощем вечірнім містом і спостерігати за тим, як