Руденька - Юля Пилипенко
Він завжди відвозив мене до аеропорту, і я, з одного боку, – раділа, бо це була ще одна можливість переконатися в тому, як жахливо Він водить машину, а з другого боку, я не могла дивитися, як Він виходить з терміналу… Я завжди боялася, що Він обернеться, і моя реальність просто розтане… Але Він ніколи не обертався… одного разу Він просто повернувся. Я потім так гірко плакала, що випадково проминула паспортний контроль… Мене спинив молодий хлопець з контролю на безпеку – він підвів мене до віконця і сам простягнув мій паспорт літньому німцю. Попросивши мене зачекати дві хвилини, вони повернулися з величезною м’якою іграшкою і шоколадними цукерками з «Duty Free»… І я заплакала ще дужче… Це було в Берліні… Німці ніколи не могли спокійно дивитися на мої сльози… а я завжди знала, що вони педантичні… і сентиментальні.
Так і цього разу… Він відвозив мене до аеропорту… 26 лютого. Еля ще залишалася у своїх родаків, і я дуже попросила її мене не проводжати. Я летіла додому, цього разу прямим рейсом… Увечері мене мав зустріти Гліб… у нас було п’ятиріччя спільного життя. Я купила йому нову тенісну колекцію «Nike» Роджера Федерера…
Ми сиділи в аеропорту, пили апельсиновий фреш… Він розповідав мені про неприємності, які відбувалися в Його житті… і раптом сказав:
– Я подумав… працюватимеш зі мною. І це не питання. У тебе немає варіантів.
– Працювати з Тобою? Чудово. Це означає, що Ти мені частіше дзвонитимеш? – Мені здалося, що Він жартує.
– Ти не посміхайся. Це серйозні небезпечні речі, а не жарти. І повір мені, якщо ти зі мною працюватимеш, то дуже скоро ти перестанеш радіти, що я тобі дзвоню. Ти ж знаєш, я завжди чимось невдоволений.
– Такого не буде. А що я робитиму? – мене зацікавила Його пропозиція.
– Будеш моїм спікером…
– Ти з глузду з’їхав?
– Бачиш… ти вже сумніваєшся…
– Я не сумніваюся… але що коли… я Тебе підведу?…
– Не підведеш. Якщо старатимешся. Ти ж сама кажеш, що отримуєш те, чого хочеш.
– Гаразд… а я зможу суміщати це з роботою в «Opera»? – Я вже розуміла, що Він не жартує.
– Ні… ти не зможеш суміщати це ні з чим. – Він сміявся. – І дивися: якщо ти не хочеш іти з «Opera» – не роби цього.
– Проблема в тому, що там у мене немає практично ніякої роботи… я займаюся виключно політикою. А політику я ненавиджу. І… мені потрібен драйв. І я дуже хочу хоча б чимось тобі допомогти.
– Тоді… подумай… і я подумаю… днів три. Я завтра відлітаю, повернуся у вівторок… обговоримо… – Він стежив за кожним рухом моїх очей.
– Знаєш… я тобі листа написала в iPhone, коли була в Парижі… і дописала, поки ти був у Відні… але вперше в житті не знаю, що з ним робити… Якщо ти збираєшся зі мною працювати, ти мусиш його прочитати… – Я не могла добрати слів.
– Відправ мені. Я люблю твої листи. – Він усміхався.
– Але… ти зі мною більше не спілкуватимешся і перестанеш мені дзвонити… мені так здається… – Я справді так вважала.
– Відправ, я сказав. Що в ньому?
– Нічого особливого. Просто він дуже відвертий.
– Відправ зараз при мені.
– Гаразд… я ще подумаю. Ходімо, бо я спізнюся через тебе на літак. – Я підвелася і почала збирати всі розкидані валізи й пакети, які дрімали на підлозі поруч з нашим столиком.
Я ненавиділа прощання з Ним. Ми мовчки стояли в черзі на реєстрації, і я, як завжди, намагалась не заплакати. Він серйозно подивився на мене перед тим, як піти, і сказав:
– Ось, подивись… як гарно люди вміють прощатися. – Він очима показав мені на якусь пару «напівпанків-напівфриків-недоемо» в чорному одязі, які практично ґвалтували один одного на валізах, пристрасно водили пальцями з чорним лаком на нігтях по малиновому волоссю, а їхній пірсинг видавав при цьому звук церковних дзвонів.
Я розсміялася. Він пішов. Я дістала з кишені iPhone, знайшла лист, дописала два речення і натиснула на кнопку «Відправити». Потекли сльози.
P. S. За кілька днів я, так і не дочекавшись Його дзвінка, покину роботу… За два тижні Він все-таки подзвонить… і почнеться наше спільне віртуальне життя. Спочатку я дуже сумуватиму за «Opera»… потім у мене просто не буде часу сумувати… ні за ким. Він замінить мені всіх. І я ні на секунду про це не пошкодую.
Лютий 2008 року – лютий 2010-гоYour/my spirit
And your/my voice
