Дочка Медічі - Софі Періно

блага теж. Якби я турбувала вашого батька, наполягала, аби він позбувся її, я нічого не досягла б — лише розгнівала його та втратила владу і впливовість, яких я прагнула. Але я опанувала себе. Я не просто розповідаю вам цю історію, а даю урок, яким ви можете скористатися у майбутньому.

Наблизившись до ліжка, вона сідає і торкається моєї руки.

— Вам вигідно терпіти та ігнорувати менш небезпечних жінок — тих, хто поступається вам розумом, тих, кому бракує зв’язків при дворі, або тих, чиї особисті якості не передбачають тривалого володарювання. Жінка, від якої чоловік швидко втомлюється, не є особливою загрозою. У випадку з вашим батьком я не мала нагоди вплинути на цей зв’язок. Діана де Пуатьє підкорила серце короля до мого прибуття до франції. Якби я приїхала і виявила, що його величність не має коханки, я поставила б собі за мету підштовхнути його до відданої мені жінки. Коли йдеться про чоловіка, треба бути розумною.

— Але Анжу не ваш чоловік. Він ваш син. Якщо ви накажете йому, він покине мадемуазель де Р’є.

— Ви надто переймаєтесь цією ситуацією,— роздратовано відповідає вона.— Ви маєте рацію в тому, що жінка має більше влади над своєю дитиною, ніж над чоловіком. Проте сини — теж чоловіки. Вони можуть збитися з пуття, знехтувати порадами тих, хто найбільше дбає про них, у погоні за гарними очима та покірливо розведеними стегнами.

Я відвертаюсь. Мені зле від думки про розведені стегна Рене, які я нещодавно бачила. Незважаючи на моє збентеження, мати веде далі:

— Ваш брат на порозі змужніння, і його шлях до зрілості буде чудовим. Його навчали іноземних мов, основ дипломатії, мистецтва бою. Його освіта не буде повною, доки він не стане досвідченим у статевих стосунках. Я розглянула кандидатуру мадемуазель, і, гадаю, вона добре впорається із завданням. Вона задовольнить його плотські бажання, але я не боюсь, що він захопиться надто сильно і дозволить їй впливати на нього.

Зацікавлена, я знову дивлюсь на матір. Вона усміхається.

— Рене недостатньо розумна, аби зачепити Генріха, і недостатньо граційна, аби відповідати його естетичним вимогам щодо жіночої краси. Він може жадати її тіла, але ніколи її не покохає. І він ніколи не надасть перевагу її порадам замість моїх.

Я відчуваю, що вона хоче почути від мене визнання цінності її уроків. Я не бажаю її розчаровувати, тож кажу:

— Пані, я все зрозуміла.

Якщо вона і здогадується, що я брешу, то не дає цього зрозуміти.

— Добре,— каже вона, плескає по моєму коліну й забирається в ліжко.— Час спати. Коли прибудуть швейцарці, ми поїдемо.

Звук нагадує грім. Хтось грюкає у двері. Жийона стрибає зі свого сінника, у тьмяних відблисках майже згаслого вогню її очі наче очі дикої тварини.

— Подайте мені сюрко,— голос матері лунає чітко та впевнено. Вдягнувшись, вона вигукує.— Увійдіть!

Я ледве встигаю натягнути ковдри до підборіддя — двері широко відчиняються.

Освітлені ліхтарями, Герцог де Невер і барон де Рец стоять на порозі.

— Ворота міста відчинені для швейцарців,— каже Невер.

— Котра година? — запитує мати, продовжуючи застібати своє сюрко.

— Минула третя.

— Я розбуджу короля, а ви — двір. Ми вирушаємо, щойно осідлають коней.

Жодної паніки в її голосі. Якби ж я могла сказати те ж саме про себе! Я не думала, що ми поїдемо вночі. Коли я засинала і чула від матері, що ми вирушаємо після прибуття швейцарців, я не зрозуміла, що її слова можуть означати нічну втечу.

Біля дверей мати повертається, плескає в долоні й говорить:

— Вдягніться.

Я вистрибую з ліжка. Жийона шукає чисту сорочку.

— Не переймайтесь,— кажу я їй.— Допоможіть мені вдягнутися в учорашнє вбрання і забудьмо про це.

Переступаючи дві сходинки за раз, я заходжу до освітленого смолоскипами двору і виявляю, що тепла для цієї пори року погода вже змінилася. Повітря холодне та вологе. Віконниці брязкають під пронизливим вітром, що дме з ріки. Мій плащ для верхової їзди надто легкий, але іншого я не маю. Опинившись у сідлі, я нахиляюсь до шиї коня і промовляю молитву подяки за тепло його тіла. Я шукаю матір, але не бачу ані її, ані короля. Проте я бачу Анжу в товаристві заспаної мадемуазель де Р’є. Він залишає її та іде мені назустріч.

— Тримайтесь біля мене — так безпечніше,— каже він.

— Мені страшно.

Я чекаю, що він скаже щось зневажливе, назве мене дурепою. Така його манера. Але він лише бурмоче:

— Кляті протестанти.

З появою Карла та матері починається метушня. Ми прямуємо до них, наближаючись одночасно з начальником охорони. Мовчки проїжджаємо ворота і зустрічаємось із групою солдатів на конях. Їх не надто багато, і я тремчу, уявивши, як швидко могли б упоратися з ними п’ятнадцять тисяч єретиків. Дякувати Богу, на виїзді з міста до нас приєднується значно більший загін. Нас розміщують у центрі. Я начебто маю заспокоїтися в оточенні цілого лісу списів, чиє металеве вістря виблискує у світлі смолоскипів, але від думки про необхідність вдатися до таких жахливих застережних заходів мій страх лише дужчає. Я простягаю руку до Анжу і торкаюся його долоні.

Капітан швейцарців дає команду, і ми вирушаємо.

— Хіба ми не чекаємо на інших? — здивовано запитую я. Нас мало: лише моя родина та кілька найбільш іменитих сановників.

— Ми ні на кого не чекаємо,— відповідає мати.

Пікінери швидко крокують, але ми все ще стримуємо