Дочка Медічі - Софі Періно

— Я шукаю не втіху, а силу — силу вбити Коліньї,— його голос сповнений люті.

— Але я гадала, що військо, від якого ми тікали, очолював Конде.

— Єретики ніколи не замислили би такий підступний план без погодження з усіма лідерами. Їхнє військо — багатоголове чудовисько, і я впевнений, що ми побачимо не одного керівника, якщо зустрінемося з ними.

Ми чекаємо на прибуття швейцарців. Це все, що я знаю. Це все, що знають усі. Щоправда, не зовсім так. Впливові особи, допущені до зали для нарад його величності, поза сумнівом, знають набагато більше, але, оскільки вони весь час усамітнюються з Карлом, їх ніде не видно й не чутно. Минулої ночі я чекала на повернення матері, сподіваючись дізнатися щось. День змінила ніч, а вона все не верталася. Накрившись ковдрою, я залишила свічку горіти й намагалася не спати. Ця спроба провалилася.

Увійшовши до парадної зали єпископа цього ранку, першого ранку після нашого прибуття, я розмірковую: чи вона взагалі лягала спати? У залі повно людей. Учора, коли ми так швидко тікали, відчувалось певне збудження, хоч і породжене страхом. Але сьогодні не залишилося нічого, крім скупчення народу, хандри й незадоволення умовами проживання.

Роздратована нудьгою, я мовчки сиджу. Аж тут мій погляд натикається на Анжу. Я не бачила мого брата відтоді, як мати розлучила нас учора. Мабуть, він знає, що відбувається. Він завжди знає. Я підхоплююсь, але Генріх протискається крізь натовп і зникає. Я відчайдушно шукаю його і, зрештою, помічаю його спину, коли він виходить крізь інші двері. Перш ніж я встигаю дійти до наступної кімнати, він як крізь землю провалився. Я хутко прямую далі, але у кожній кімнаті на мене чекає розчарування, аж доки я не дістаюсь приміщення, що схоже на бібліотеку єпископа. Присягаюсь, я чула голос Генріха, коли зайшла, але його не видно. Зупинившись, прислухаюся. Десь поряд чути шепіт і дихання, що вказують на чиюсь присутність. Завіси на одному з широких вікон трохи коливаються. Навіщо мій брат ховається від мене? Зараз не час гратися. Наблизившись, я розсуваю завіси. Рене де Р’є притиснута до стіни, її ноги обвиті навколо стану мого брата, який шалено рухається вгору і вниз знову й знову. За мить я усвідомлюю, що саме бачу, розвертаюсь і біжу геть у той час, як сміх Рене несеться слідом і довго лунає у моїх вухах навіть після того, як важкі дубові двері заглушили цей звук. Я мчу прямісінько до моїх апартаментів.

Я надзвичайно розлючена. Після інциденту в Монсо я впевнилася, що мій брат має стосунки з Рене, але знати й бачити на власні очі — різні речі. Я заплющую очі, намагаючись витіснити з пам’яті жахливий доказ їхньої близькості, який я щойно бачила. Марні зусилля: образ не зникає.

Чому саме вона? Чому? У свиті її величності можна знайти дюжину інших фрейлін — більш вишуканих, привабливих і приємних у спілкуванні. Навіть дві дюжини. Я кажу собі, що була би поблажливою, якби Генріх обрав когось із них, але насправді я сумніваюсь. Я вважаю, що мій брат належить мені. Він мій повірник, мій партнер для танців, і мене дратує, що йому потрібна інша жінка.

Минають години, а я все сподіваюсь, що Анжу прийде та вибачиться за те, що мені довелося побачити. Нарешті я здаюсь і прошу Жийону принести мені холодну вечерю. Не в змозі заспокоїтися, я йду спати. Уві сні я бачу Генріха та Рене. Він цілує їй шию точнісінько так, як було насправді, а вона сміється — сміється наді мною. Я кличу його й наступної миті дивовижним чином, можливим лише уві сні, виявляється, що це я притиснута до стіни. І мою шию він цілує. Я прокидаюсь і різко підводжусь, відчуваючи дивне збудження в глибинах мого тіла. Мати сидить перед туалетним столиком і розчісує волосся, готуючись спати. Я рада, що мене приховує тінь; було б жахливо, якби вона помітила мій стан. Дякувати Богу, мої думки ніхто не може прочитати. Хоча я збентежена цим сном, я ще й розгнівана — розгнівана на Генріха.

— Анжу має зв’язок із мадемуазель де Р’є,— випалюю я.

Мати припиняє розчісувати волосся і дивиться на моє відображення у дзеркалі, бліде, з широко розплющеними очима.

— Я помітила,— відповідає вона.

Це добре.

— І що ви плануєте робити?

Вона з цікавістю дивиться на мене.

— Нічого. Ваш брат — дорослий чоловік і поводиться відповідним чином.

— Я не розумію.

Мати зітхає.

— Якби ж вам не треба було розуміти. Це незручна тема, але я поясню, оскільки жінка, яка не розуміє потреб чоловіка, приречена бути дружиною з розбитим серцем і опиниться в невигідному становищі,— на мить її очі мутнішають. Потім вона розправляє плечі, погляд знову стає пронизливим.— Вам рідко вдасться бути єдиною жінкою у житті важливих для вас чоловіків. Не має значення, чи матимете ви лише одного чоловіка або, якщо Бог дасть, народите синів, хай там як, ви мусите змиритися з тим, що ділите їх із коханками.

Мені важко ковтати.

— Вам не обов’язково має подобатися така ситуація,— каже мати.— Ви можете навіть помститися. Пам’ятаєте, коли ви були маленькою, я забрала палац Шенонсо у Діани де Пуатьє? — вона усміхається.— То була моя помста. Але зверніть увагу: я чекала, доки ваш батько не помер.

Звісно, я чула цю історію, всі її чули. Так само, як і всі, включаючи дітей мого батька, знали, що Діана де Пуатьє була його коханкою. Проте чути це з уст матері — інша справа. Я стискаю коліна й нервово обвиваю їх руками.

— Поки його величність був живий, я люб’язно поводилася з цією пані заради короля,— веде далі мати,— але й задля мого