Дочка Медічі - Софі Періно

Мати витримує паузу і схвально розглядає Анжу.

— Ходімо,— рішуче каже вона.— Ви достатньо дорослий і маєте право бути присутнім на обговоренні. І достатньо сміливий, аби бути сильною правою рукою його величності,— потім її погляд звертається до мене.— Марго? А що ви тут робите?

Я мушу піти: іншого вибору немає, і це мене засмучує. У свої шістнадцять Генріх не набагато старший за мене, але те, що дозволено йому, заборонено мені. Дорогою до апартаментів матері я розмірковую, чи мені колись дозволять брати участь у більш значущих заходах при дворі, а не просто танцювати павану. В апартаментах я бачу натовп фрейлін. Схоже, побоювання пропустити щось важливе змусило щонайменше дві дюжини жінок знехтувати необхідністю перевдягнутися після полювання.

— Неподалік від палацу бачили велику кількість озброєних протестантів із принцом Конде на чолі,— кажу я. Коли я промовляю ці слова, в очах фрейлін бачу страх.

Ми чекаємо на інші новини. Якийсь час ми сидимо всі разом, аж тут заходить герцогиня Д’Юзес. Плеснувши в долоні, вона оголошує:

— Ми вирушаємо за годину.

— Куди? — запитує хтось.

— До міста Мо. Не витрачайте мій та ваш час на запитання. Беріть із собою лише необхідні речі, які знадобляться вам завтра. Усе інше служники відправлять згодом. Виходьте на двір — там все готове для від’їзду. Карет не буде.

Ми відкидаємо всі книги, шиття, інструменти, які відволікали нас до цієї миті, та біжимо з кімнати. Майже діставшись своїх апартаментів, я стикаюся з герцогом де Гізом.

— Спокійно, ваша високосте,— каже він, простягаючи руку, аби завадити моєму падінню.— Паніка не допоможе нам швидше потрапити до Мо.

— Чому саме Мо? — запитую я.

— Укріплене місто легше захищати, ніж палац, зведений для задоволення,— відверто каже він.

— Ми потребуємо захисту?

На мить він замислюється.

— Незабаром з’ясується. Якщо протестанти залишаться у Розе-ан-Брі, тоді ми даремно відмовилися від нашого полювання.

— Гадаєте, вони залишаться?

— Ні.

— Якою буде їхня мета, коли вони поїдуть?

Я затримую подих. На запитання такого типу мати ніколи не відповіла би, але герцог нещодавно розмовляв зі мною, як із розумною людиною.

Він оглядається навкруги, аби впевнитися, що ми самі, після чого наближається до мене. Він так близько, що я відчуваю його дихання.

— Кажуть, вони змовились викрасти короля.

Свята Марія! Яка жахлива зрада! Моє тіло тремтить, і герцог звертає на це увагу — його погляд сповнений турботи.

— Не бійтеся, ваша високосте. Вас супроводжуватимуть чимало озброєних охоронців, які допоможуть вам безпечно дістатися Мо,— стиснувши мою руку, він додає.— І я не дозволю, аби вам завдали шкоди,— він прибирає руку, наче знітившись від інтимності цього жесту.— Тепер ідіть і готуйтеся вирушати в дорогу.

іставшись Мо, ми розміщуємось у палаці єпископа, принаймні, представники вищої знаті. Куди поїхали дворяни менш шляхетного походження, мені невідомо. Його Превосходительство, звичайно, аж ніяк не готовий до нашого візиту. Інтенданти його величності попередили його за чверть години до приїзду королівської свити. Я співчуваю його милості, дивлячись, як він розгублено стоїть на вкритих килимами сходах власного помешкання у натовпі гостей. У палаці панує хаос. Служники з купою білизни снують туди-сюди. Місця обмаль. Повз мене проходить Генрієтта і скаржиться, що її запхнули — от халепа! — до однієї кімнати з її чоловіком. Мене відводять до апартаментів, де мене зустрічає герцогиня Д’Юзес. Перспектива спати в одному ліжку зі старою пані не дуже приваблює мене. Угледівши мене у дверях, вона каже:

— Заходьте, будь ласка. Її величність розмовляє з королем, а я приводжу все до ладу згідно з її уподобаннями.

Сповнена емоцій, я ледве не задихаюсь. Здається, уперше в житті я спатиму в одному ліжку з матір’ю.

Таке сусідство викликає певні побоювання, що підсилюють загальну схвильованість. Мені потрібне спокійне місце, аби зібратися з думками, але куди податися, якщо кожен куток ущент заповнений людьми? Почувши дзвони, я розумію, де знайти прихисток. Вислизнувши з палацу, я прямую до собору Сент-Етьєн. Діставшись трансепту, милуюсь граційними арками з білого гладкого каміння та складним різьбленням, завдяки якому стіни нагадують мереживо. Зачарована цією красою, я задоволено зітхаю. Відчуваю, що серце б’ється спокійніше.

Занурившись у знайомі аромати ладану та воску, я наближаюсь до нефа. Церква не безлюдна. Біля високого вівтаря я бачу чоловіка, який стоїть на колінах, схиливши голову. Я тихо проходжу вперед, аби не заважати йому молитися. Віддалившись на кілька ярдів, я впізнаю герцога де Гіза. Отже, він набожна людина. Приємне відкриття. Піднявши голову, він киває з ледь помітною посмішкою, а потім знову схиляється над стиснутими руками. Ставши на коліна й заплющивши очі, я дякую за наше безпечне прибуття й молю Бога захистити короля, захистити нас усіх. Потім я прошу про менш важливе, а саме — допомогти мені справити якнайкраще враження на матір, поки я маю нагоду проводити з нею більше часу. Розплющивши очі, я бачу, що місце, де був герцог, уже порожнє. Я дещо розчарована, але розчарування відступає, щойно я знаходжу його біля дверей. Він мовчки пропонує мені руку, і ми виходимо на двір, залитий золотим світлом призахідного сонця. Витримавши паузу, він каже:

— Ви значно спокійніші, ніж тоді, коли ми бачились востаннє.

— Мури міста та мої молитви надають мені мужності.

— Радий це чути.