Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

дає йому ані хвилини на звикання до нових відчуттів. Карета зупиняється, хтось ззовні відчиняє дверцята. Навколо карети буяє середньовічне свято. Фігури, що немов зійшли з полотен Брейгелів, танцюють між довгими столами, поставленими впродовж брудної вулиці. Високий дрань горлає щось пісенне. Жінки верещать, певно від захоплення. Горять-тріскотять смолоскипи. Прислужник у хутряній шапці підставляє драбинку під поріжок карети. Встромлене у його кокарду фарбоване перо кумедно вібрує в такт волинкам.

Ще чотири драби в залізних кірасах і з алебардами шикуються між каретою і танцюючим натовпом. Тіло, в якому опинився Ярковський, рукою спирається на зігнутий карк кокардника й зграбно збігає драбиною на бруківку. Тіло щось каже, але говірка Ярковському не знайома.

Він розуміє, що в цій мандрівці йому не треба приймати рішень. Його справа спостерігати за цим впійманим петлями світом.

Тіло тим часом рушає вздовж довгої вервиці карет і візків до замкової брами. Міст опущено, решітку піднято на два людських зрости, під кам’яним заборолом входу кучкуються алебардники у блискучих шоломах і червоних, підбитих хутром, плащах. Тіло і він, разом з ним, відчувають навколишній холод.

Швидше, швидше до теплих надр замку. До розпалених коминів і жаровень, до вкритих килимами підлог, до фотелів, застелених ведмежими, оленячими і вепрячими шкурами. Крок, крок, ще крок. Чому карету зупинили так далеко? Неподобство.

Ось і двері. За ними високий передпокій, стрілчаста темна стеля, лампадки перед золоченими іконами, постать у фіолетовій епископській мантії. Присідання, благословення, гугнява латинь. Тіло піднімає очі на князя Церкви, Ярковський кашляє від несподіванки. У єпископа обличчя Бусурманка. Ті ж вперті зморшки над переніссям, ті ж жовті вогники в очах.

Тіло борзо минає передпокій і входить до зали. А та розкрилюється несподіваним простором, довгими нефами, розділеними рядами масивних колон. Дах чертогу губиться десь високо, у переплетінні почорнілих балок, з яких звисають похожі на панікадила свічкові люстри. На балках сидить, очікуючи свого часу, дрібне птаство. Запалені свічки повсюди – в настінних бра, на столах і високих, наче кафедри, помостах для дигнітаріїв і духовенства. В залі повно народу, що совається і гомонить у димній млі. Важкий зимовий одяг роздуває й без того огрядні тіла, блищать метали, їжачиться хутро, сяють камінці у прикрасах. Між людьми, під столами і лавами бігають мисливські пси.

Служник підбігає до тіла й щось щебече. Дебелі охоронці прокладають дорогу крізь натовп. Ярковський зауважує, що столи щільно заставлені наїдками та напоями. Смажена дичина спочиває на велетенських тацях, громадяться вежи з пирогів і книдлів, солені гриби, наче велетенські медузи, плавають у глибоких мисках, вино і медові настоянки янтарно світяться у пузатих пляшках та гранених графинах.

Тіло впевнено крокує повз цей парадиз. Його супроводжують цікаві, запитальні, заздрісні й хтиві погляди. Певно, його тілесна станція не з останніх за вродою, вирішує Ярковський і сповнюється гордістю. Служник тим часом відкриває перед ним ґратчасті двері. За ними нова, менша за розміром, зала. Тут тепліше, у велетенському комині перегорають на грань соснові колоди. Народу в цій залі небагато, а одяг на присутніх помітно розкішніший, аніж у великому чертозі. Вони розбиті на купки. Лілові архієпископські шапочки зібрались біля ніші з розп’яттям. Про щось теревенять. Є серед них один у крислатому капелюсі кольору стиглого помідору – кардинал.

Поряд з комином гріються дами. На них оксамитові плаття, палатини з соболиного та лисячого хутра. І золото. Надмір золота – литого, катаного, паяного, плетеного з тоненьких дротів. Зачіски заправлені під золоті сітки, навколо кіс закручені товсті золоті спіралі. Ще більше золота на пальцях, зап’ястках, шиях і поясах.

Тіло підходить до дам. Скривлені посмішки, стримані вітання.

«Аристократки, – розуміє Ярковський. – Зміїне кубло».

Чим більше він дивиться на обличчя золотих шляхтанок, тим більше вони здаються йому знайомими.

Авжеж, це ж обличчя салону Вержо. Ось, у темно-зеленому платті з мереживним жабо – Пелагея. Поряд з нею, облита золотистим атласом і лисячим хутром, сонцесяйна Кімі. Вона розмовляє з Маріанною, затягненою в атласний жупанчик з соболиною оторочкою і смарагдовими ґудзиками. Стара жердина у чорному з сріблом – Маргарита. А та бліда, у небесно-блакитному – Антоніна. Він шукає і не знаходить примадонни, Варвари з Ілоною, Ліни і ректорки.

«На що натякає куля? – розмірковує Ярковський. – Вона підказує, що шукати вбивцю треба серед цих пасажирок? Чи це випадковий підбір акторів? І де їхні чоловіки? У великій залі?»

В одну мить всі навколо перебудовуються. Шляхетні дами, духовенство, слуги, а з ними й тілесна станція синхронно повертаються до входу і згинають спини. Навіть кардинал схиляє дзьобату голову.

До зали входить молода пара. Обидва у білих з золотом камзолах, неосяжних крохмальних жабо та всипаних дорогоцінним камінням поясах. Жінку Ярковський впізнає відразу, обличчя чоловіка йому не знайоме. Королівське подружжя. Барбара-Варвара і… Сигізмунд?

За королівською парою сунуть князі і придворні. Потім у процесії виникає коротка пауза, відтак до малої зали заходить огрядна пані у чорному. Її сиву голову охоплює обруч у вигляді зубчастої корони, всипаної дрібними перлами. Сахневич і Бусурманко в образах похмурих єпископів шанобливо підтримують сиву достойницю за лікті. Обличчя у багатьох з присутніх помітно напружуються. Молоді жінки присідають, вітаючи стару, а залою пробігає передзвін золотих прикрас.

«Королева-мати, – розуміє Ярковський. – Бона Сфорца. Чи не у виконанні колишньої примадонни?»

Він намагається порівняти стару королеву з тими зображеннями Пшеладовської, які бачив в інтернеті, але з обличчям Бони відбувається щось дивне. При намаганні роздивитись детальніше воно наче розфокусовується. Врешті-решт Ярковський припиняє спроби.

З бічних дверей до зали впурхує зграйка молодих служниць у білих платтях. Вони розносять присутнім келихи з вином. Першими найпишніші келихи отримує королівське подружжя. Передавши королеві келих, служниця обертається. Ярковський впізнає в ній відьму з попереднього видіння. Її обличчя усміхнене, а в очах непроглядні тіні. Королева-мати кидає блискавичний погляд на Барбару-Варвару. Та якраз слухає короля, що припав губами до її вушка. Сміється. Ярковському здається, що краєчком ока вона вловлює погляд Бони. Стискає губи. Не відпивши, ставить келих на стіл.

Натомість тілесна станція Ярковського не відмовляє собі у вині. Біля неї з’являється шляхтанка з обличчям Ілони. На її обличчі відчай, підкреслений бузковим оксамитом плаття з величезними буфами і срібними ґудзиками. Ілона ставить свій срібний келих на інкрустовану зеленим оніксом тацю поряд із невеликим золотим келихом матері Сигізмунда.

Краєм ока він бачить єпископа-«Бусурманка». Той з владним виглядом щось говорить високому пану з жезлом, якого еспер кількома хвилинами раніше ідентифікував як розпорядника свята. Той догідливо киває. Поряд зі столом раптом виникає відьма зі жбаном і доливає