Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

Сибіру забрали (а хто й на Захід чкурнути встигнув), то у тамтешніх панських будинках і квартирах залишилась сама лише прислуга. Покоївки, фірмани, двірники, лакеї усякі. І от фірмани стали мавпувати панів, а покоївки стали грати з себе великих пань. Залізли до панських шаф, повдягали на себе капелюшки, суконки та панчохи. Почали пити цикорій з рафінадом, бо в совітів кави ж не було, почали теревенити про театр, оперу, літературу. От вони взяли собі за взірець усе таке зовнішнє, що вважали за панське, а всіх інших почали вважати бидлом і селюками. Весь Львів потонув в їхніх плітках та теревенях. А їхні діти вивчились у совітських універститетах і стали себе вважати великими інтелігентами та митцями. Там, у Львові, кожний другий страшний інтелігент і кожний третій – геніяльний митець. Куди не плюнеш – усі професори, доценти, письменники, художники, співаки – оті всі діти фірманів і покоївок. Усі страшні європейці, просто й не підійдеш до них. Подивляться на тебе як на пусте місце. Як на слимака. Гидують нами, простими людьми, кажуть, що ми селюки, рагулями називають. А якщо придивитись, пошкребти їх – то що вони проти села? Ніщо. Пусте місце. Їх село годує, а вони бавляться у європейців. У селі люди працюють чорно, вигибають від злиднів, а вони по своїх кнайпах каву п’ють і малюють там і пишуть усяку порнографію. Що не картина, то, перепрошую, піські-сіські. Що не книжка, то про секс. Може я й рагуль, але я таке читати не буду і дивитись таке не буду і дітям не дозволю.

– А у вас є діти? – поцікавилась Sаня.

– Є дві доньки.

– І вони сучасного нічого не читають, не дивляться?

– Вони до церкви ходять. І до недільної церковної школи ходять. Там поганому не навчать.

Ярковський ледь стримався, щоби не розсміятись. Вербальне запевнення щодо недільної школи супроводжувалось ментальним вихлюпом, у якому бриніла невимовна туга за трьома тисячами гривень, що їх череваня змусили віддати на шкільну благодійність.

– Ви впевнені, що не навчать? – запитав еспер.

– Так, – кивнув черевань, розливаючи пиво і подумки криючи недільну школу та усю принагідну благодійність триповерховими матюками. – Там школою керує отець Пахомій, благодатний чоловік. Неабияку силу духовну має. Він бісів з людей виганяє і книжку написав, де викрив масонську змову.

– Я б до такого не ходила, – сказала Sаня.

– …?

– Я в масонську ложу записана.

– Жартуєте?

– Ні, не жартую, – Sаня застрибнула на верхню полицю. – Я щотижня до ложі ходжу. В мене там вселили трьох бісів. Одного рожевого і двох таких зелененьких, з жовтими ріжками. Дуже прикольні чорти. На добраніч!

Ще до того, як дівчина залишила його наодинці з череванем, Ярковський відчув, як нагло згасає його здатність до телепатії, залишаючи за собою головний біль і відчуття порожнечі над переніссям.

Він розчаровано зітхнув, вирішив ні в чому собі не відмовляти, й (під схвальним поглядом череваня) налив собі повнісіньке посудисько пива.

– За що п’ємо? – запитав батько двох доньок.

– За те, щоби швагро вам гроші віддав, – підморгнув до нього еспер.

До Ужгорода вони добрались опівдні. Пекуче сонце стало над скверами і вуличками закарпатського містечка. Кімі жила на Галагові, в старовинному кварталі між річкою Уж та горою, що протягнулась уздовж Собранецької вулиці. Таксист підвіз Ярковського і Sаню до вузької арки, що вела до двору, оточеного будинками, які здавались поспіхом перетвореними на житло адміністративними спорудами. Там, за деревами, розташувався невеликий, оточений ґратчастим парканом, двоповерховий особняк.

Дорогою до особняка Sаня крутила навсібіч головою.

– Зачьотне місто, – визначила вона. – Шкода, що тепер не весна.

– Чому шкода? – не зрозумів Ярковський. Йому здалось, що наплічна торба, де ховалась кришталева куля, з кожним кроком ставала важчою.

– Весною в Ужгороді розквітають сакури.

– В інтернеті прочитала?

– Ага, – підтвердила Sаня й натиснула кнопку, припасовану до плетених залізних прутів.

– Ти б краще придумала, що будеш втирати німфі.

– Я вже придумала.

На дзвінок довго ніхто не виходив. Нарешті лаковані двері особняка відчинились й на ґанок випурхнула чорноока дівчинка років чотирнадцяти у короткому платтячку і ядуче-жовтих гетрах.

– Катерина Воронар вдома? – запитав у дівчинки Ярковський.

Дівчинка мовчки дивилась на нього, наче не розуміючи запитання. Sаня зобразила на обличчі найпривітнішу з усіх можливих посмішок і солодко промурчала:

– Катя тут живёт? Такая красивая тётя Катя?

Дівчинка кивнула, відчинила хвіртку й побігла до дверей. Sаня змірила Ярковського переможним поглядом й першою рушила до особняку. На порозі тим часом з’явився вусатий чоловік у шкіряній жилетці й нахилився до дівчинки. Та щось зашепотіла вусаневі.

– Вы кто? – запитав той у Sані, яка вже дісталась дверей.

– Мы к Кате.

– Она вас приглашала?

– У нас к ней важный разговор.

– Какой разговор? – На кругле обличчя вусаня вистрибнули плями кольору свіжозаморожених креветок. – Не надо разговоров, уходите.

– Это в Катиных интересах.

– В каких интересах? У нас нет интересов. Уходите. Катя не даёт интервью.

– Мы хотим защитить Катю.

– Kifele! – перейшов на угорську вусань. Його обличчя тепер не мало нічого спільного з креветками. Воно наливалось томатними і винними барвами. – Menj ki! [24]

– Ми не журналісти, – втрутився Ярковський. – Ми до вас за дорученням Осинського.

– Вася, иди в дом, я сама с ними поговорю, – відсторонивши вусаня, на ґанок вийшла висока молода жінка. Ні у Ярковського ні у Sані не виникло ані найменшого сумніву: перед ними стояла та, котру Федір Бусурманко назвав «іграшкою богів». Її обличчя здавалось знайомим, бо першим у ньому помічалось те еталонне, що притаманне жіночим зображенням на упаковках і рекламних щитах. Неслухняна грива білявого волосся, великі сині очі, високі вилиці, ямки на щоках, чуттєвий рот – щасливі комбінації генів обдарували молоду жінку всіма елементами зіркової зовнішності. Але, попри них, в її обличчі жило ще щось невловиме. Щось цікавіше за модні стандарти. Якесь незбагненне чуттєве напруження, що владно притягувало чоловічі погляди. А ще в дівчини було чудове тіло. Одночасно атлетичне і жіночне, сповнене спортивної впевненості і грації. Драні джинсові шорти і розтягнута футболка зовсім не псували її вроди. Навпаки, їхня випадковість наче свідчила: без них вона – істинна досконалість.

– Доброго дня, Катерино, – привітався Ярковський.

– Добрый день.

– Як я казав, ми приїхали до вас за дорученням Миколи Григоровича.

– Я ему уже ничего не должна. Ни ему, ни Пелагее Дмитриевне.

– Мы знаем, – збрехала Sаня. – Но убийца до сих пор на свободе. Он может продолжить своё дело. Никто из свидетелей преступления не может чувствовать себя в безопасности.

– Осинский прислал вас меня