Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

– То ж забігайлівка… – було чути як Осинський з кимось радиться. – А, так… Добре, нехай буде той твій «Пінгвін». За півгодини. З мене сюрприз.

– Який? – поцікавився у власника «Адміралу» реконструктор.

Але на дисплей сотового вже вистрибнув транспарант «роз’єднання».

Ярковський хвилину постояв, відтак розвернувся на сто вісімдесят градусів й рушив у напрямку до «Пінгвіну». В цей момент порив вітру підняв пилюку й кинув йому в обличчя. На губи осіли дрібні кристалики гіркоти.

«Мідний присмак божевільного вітру», – випірнули з пам’яті слова фантаста. Хто знає, може, він колись згадуватиме ці літні дні як найкращі часи.

Ярковський пришвидшив кроки. З півдня на місто сунула грозова хмара, змітаючи з нього спеку і сандаловий аромат.

Кафе-клуб «Пінгвін» облаштували у підземеллях старого пивзаводу. Широкі сходові марші вели в зали під почорнілим цегляним склепінням. Любителі кеґового і копчених кальмарів ховались тут від літньої спеки. В першій залі, що її освітлювали лампи, сховані за напівпрозорими соляними плитами, відвідувачів вітало опудало імператорського пінгвіна. Воно бридко вищирювалось і тримало крилами-ластами пивну гальбу. За опудалом відкривалась перспектива просторих, занурених у напівморок приміщень з високим цегляним склепінням. Денця здоровенних пивних бочок правили цим підвалам за стіни.

Ярковський забіг до першої зали разом зі зграйкою верескливої молоді. Їх щойно накрило холодне віяло зливи, дівчата обтріпували мокре волосся, хлопці викручували футболки. Проминувши хижого мешканця Антарктиди, Ярковський пірнув у підвальні сутінки, де діловито напивались подібні на далекобійників спрацьовані чоловіки та яскраві зграйки туристів. У третій залі поважні вірмени емоційно обговорювали наболіле і лише в четвертій – практично порожній і ледь освітленій – він знайшов Осинського. Сюрприз сидів поряд з ним у джинсовій міні-спідниці і всіяному стразами блакитному топі.

– Знайомся, Неля. Оцей фраєр і є нашим сенсаційним шаманом, – чоловік Пелагеї ткнув пальцем у реконструктора. – Його Магічність Сан Санич Ярковський.

– Очень приятно, Лина Бурис, – назвалась сценічним псевдонімом власниця блакитного топу. Вона майже злякано дивилась на мокру «Його Магічність».

У жовтому світлі плафонів Ліна Бурис виглядала не так ефектно, як на телевізійному екрані. Волосся співачка скрутила в дві кумедні косички, можливо, увійшовши в образ старшокласниці-сексі, котрій, дорогою від школи до репетитора, пощастило захомутати багатого папіка. Серед її численних перснів Ярковський не помітив нічого подібного до обручки.

– Сідай сюди, – Осинський підсунув до нього збитий з масивних дошок таборик і попередив:

– Ти поки до нас не присувайся, бо ж зараз натече з тебе ціла колобаня.

– Raining cats and dogs.

– Які ще коти і пси? – не зрозумів англійської ідіоми Осинський.

– Я кажу, що злива сильна.

– А вы действительно видели в «Фердинанде» призраки мёртвых младенцев? – поцікавилась співачка.

– Да, – кивнув Ярковський. – Внутренним зрением. И ванны с формалином. И пузыри.

– Но это же ужас, – великі очі Ліни Бурис стали ще більшими. – Люди там едят, ничего не подозревают.

– Та нічого тим людям не буде, – відмахнувся Осинський. – Ми всі по трупам ходимо. Якщо добре покопати, то під кожним будинком таке можна знайти… Я вам як забудовник кажу. Краще про це не думати.

– Що будеш пити? – спитав він Ярковського.

– А ви чогось вже замовили?

– Вина замовили, – Осинський змовницьки підморгнув співачці. – Ми з Нелею сьогодні виступаємо по червоному. Молоду кров чистимо.

– А я, з вашого дозволу, пива вип’ю. Світлого.

– Добре подумав?

– У пивному підвалі треба пити пиво.

– От і роби з таких людей команду, – похитав головою чоловік Пелагеї. – Жодної солідарності.

– Куля у вас? – перейшов до справи еспер.

– Ні, дома забув, – гмикнув Осинський і виразно подивився на Ліну-Нелю:

– Ти бачиш, який кєкс? Вимагає, наче то його.

– Можна на кулю подивитись? – Ярковський зробив вигляд, що не чує про «кєкса»; він поклявся собі, що адміральському зятеві жодними жлобськими кпинами не вдастся вивести його з рівноваги.

– Можна, – Осинський витягнув з-під столу шкіряний портфель, порився в ньому й поклав на стіл спочатку дротяну підставку й вже на неї – кришталеву сферу.

Ярковський потягнувся до артефакту, відтак здивовано завмер, запитально подивився на Осинського.

– Це не та куля.

– Як не та?

– Не та, – твердо повторив еспер, зважив кулю в руці, заперечно похитав головою.

– Це ти мені пред’яву робиш? – Навіть у мороці було помітно, як потвердішало обличчя Осинського.

– Миколо Григорович, я не роблю ніяких пред’яв. Я лише констатую факт: ця кришталева куля не та, яку успадкувала Ілона Полоскай.

– Звісно, що не та, – реготнув адміральський зять. – Цю я сьогодні в магазині купив…

– Бачиш? – звернувся він до співачки. – Наш пацан успішно пройшов перевірку. Справжній шаман, не фуфловий. Шкода, мої вовкодави не бачили. Не вірять вони нашому шаманчику.

«Не ведись, – сказав собі Ярковський. – Головне – куля, все інше не важливо».

Вголос він запитав:

– Так у вас немає справжньої кулі?

– У нас вона є, – Осинський знову запустив руку до портфеля і витягнув звідти загорнутий у чорну тканину предмет. – Ось вона. Та сама магічна куля.

«Так, – подумки підтвердив Ярковський. – Та сама».

Навіть на відстані, крізь тканину, він відчув холод. Він зачекав, поки офіціантка поставить на стіл пляшку «цвайгельту» та бокали для Осинського і співачки, двома руками взяв згорток, обережно витягнув з нього мерехтливу, зі сріблястими прожилками і зірчастими вкрапленнями, кришталеву сферу. Здавалось, її кристалічні надра жадібно вбирають в себе куце навколишнє світло, немов вона зголодніла по ньому, перебуваючи у згортку. А ще родинна куля Полоскаїв була неймовірно холодною. Пекуче-холодною. Есперові здалось, що він тримає в руках шматок криги.

«Дивно, – подумав він, – ця куля розміром лише трохи більша за магазинну, але майже втричі важча. Інший сорт кришталю? Чи це близький кордон між реальностями впливає на мої відчуття?»

Кришталева сфера тим часом ловила тьмяне світло плафонів, огортала його сріблястим павутинням найтонших внутрішніх прожилок, відтак повертала частину до попелястого гало.

– Как красиво! – захоплено прошепотіла співачка. – Она как маленькая луна!

Ярковський майже випадково вловив емоційну графіку її захоплення і вирішив, що шоу-бізнес ще не зіпсував остаточно естрадну зірку. Вона зовсім щиро, по-дитячому, раділа дивовижній кулі, яка вміла світитись м’яким місячним сяйвом.

– Щось відчуваєш? – поцікавився Осинський.

– Вона дуже давня. Дуже-дуже.

– Років двісті має?

– Більше, – Ярковський насолоджувався прохололим вітерцем, що линув від сфери до його обличчя. – Однозначно більше.

– А вы с ней общаетесь? – співачка не відривала від нього очей.

– В каком-то смысле.

– И что она вам говорит?

– Спрашивает, кто эта очаровательная девушка за нашим столиком.

– Перестаньте, вы меня обманываете, – засміялась співачка.

– Ти, Сан Санич, обережніше з компліментами, – зауважив Осинський. – В неї чоловік – турок. Такий ревнивий дядько,