Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв

– За мною, – наказав Гаїн Мерезі; обоє зайшли до ліфту.

– Я все бачив, – сказав власник «Адміралу», коли стінна панель тихим клацанням повідомила, що заїхала на своє місце. – Тут в мене відеокамери.

– Ми здогадувались.

– Цей щурик поверне всі гроші.

– Бусурманкові?

– Мені.

– Сподіваюсь, ви не вірите у причетність Федора Андрійовича?

– Вірю, не вірю… – Осинський зайшов за барну стійку, налив собі віскі. – Я з ним побалакаю. Сьогодні.

– Про що?

– Про японську поезію.

– Може, спочатку ми? – озвалась Sаня.

– Ні, не ви, – похитав головою Осинський. – Я сам буду з ним говорити, сам… А вас Давидич відвезе за місто, на мою дачу. Там вам буде безпечно.

– Нехай він відвезе нас туди, куди я скажу, – запропонував Ярковський.

– І куди це?

– В мене є надійне місце.

– Надійне? – Осинський скептично примружився. – На моїй дачі триметровий паркан, цілодобовий відеонагляд, охоронці.

– Якщо я відчую конкретну небезпеку, то сам проситиму вас про захист.

– А ти її зараз не відчуваєш, ні?

– Ні. Тим більше… – Ярковський запнувся.

– Що «тим більше»?

– У Сахневича також були і паркани і охорона.

– Це точно… – кивнув Осинський. – Не відчуваєш, значить… Добре, що не відчуваєш. Скажеш Давидичу, де та твоя ничка, вас відвезуть. Вибачте, Оксано, що не запрошую пообідати, – посміхнувся він в Sанін бік. – Самі бачите – не життя, а суцільний форс-мажор.

– Це також твоя хата? – Sаня скептично оглянула інтер’єр квартири. Старі обої де-не-де випнулись пухирями. Дверцята антресолей провисли.

– Ні. Колись Солтис купив її для всіх, – Ярковський пройшов до кухні й перевірив вміст холодильника. Упаковки з плавленим сиром та рибні консерви, які він минулого місяця поклав в лоток під морозильною камерою, лежали неторканими.

– Для всіх? – Sаня зайшла до кухні слідом за Ярковським. Тому здалось, що дівчина принюхується до повітря.

– Він тоді, шість років тому, зібрав цікаву команду.

– Я щось про це чула, – зізналась Sаня, не припиняючи підозріло ворушити ніздрями. – І ти був у команді?

– Так, був… А чого це ти там винюхуєш?

– Щось смердить. Тут сміття виносять? – Дівчина відкрила дверцята під мийкою. – Авжеж, не виносять.

– Нехай споночить, я все винесу.

– Споночить? – перепитала Sаня.

– У сенсі «стемніє».

– Ти на філолога вчився?

– Ні, я закінчив історико-архівний.

– Слухай-но, Ярковський, – Sаня присіла на кухонний стіл. – Ми з тобою сто років знайомі, а я ж про тебе ніфіґасі не знаю. Ти такий закритий чувак, що мені аж страшно. Ні, чесно, мій радар тебе в упор не фіксує. Тебе ані на Фейсбуці, ані «Вконтакте» немає. Ніколи про себе нічого не розповідаєш. Не еспер, а цілий секретний агент.

– Сайру їсти будеш? – Ярковський поставив консерви на стіл.

– Я все їсти буду. А поки я їстиму, ти мені розкажеш про команду Солтиса.

– Навіщо тобі?

– Я хочу все знати про Солтиса. Я ж нібито його учениця.

– Чому «нібито»?

– Він знайшов мене за півроку до смерті. Тільки я почала роздуплятись в ESP [25], як – бац! – Наставник двинув коні.

– Це не має значення. Ніколи не кажи «нібито учениця». Ти – медіум, психонавт школи Солтиса. Крапка.

– «Психонавт» – горбате слово.

– Зате точне.

– Я хочу бути еспером.

– А я хочу яхту з двома моторами і бунгало на Мальдівах. І що з того? – Ярковський знайшов відкривачку й заходився відкривати банку з сайрою. – Чесно кажучи, я й сам мало що знаю про Наставника. Він більше працював з дівчатами.

– З тією татаркою, з Айсу?

– І з нею, і з іншими. Він любив дівчат-психонавтів.

– В сенсі «любив»? Спав з ними?

– У всіх сенсах, – Ярковський остаточно подолав спротив бляхи. – Візьми з шафки миску… Я кажу миску, а не тарілку. Глибоку. І виделки.

– Значить, у Наставника був гарем, – підсумувала Sаня, голодними очима спостерігаючи, як Ярковський перекидає шматочки сайри до миски.

– У Наставника, Sанька, гарему не було. У Наставника була команда. Яка вміла знаходити і знищувати монстрів. А все інше – лірика.

– Щасливі були часи? Golden age? – дівчина скорчила мармизу. – Справжні мисливці за привидами, так?

– Так, – погодився Ярковський, підсунув рибу та сир до Sані. – Щасливі часи. Смачного.

– Дякую, шеф, – дівчина загорнула шматок сайри у сирний пластівець. – Виходить так, що я Солтису не сподобалась. Він мені ліжко не пропонував.

– В останні місяці йому було не до дівчат. Він передчував свою смерть.

– Виправляв карму?

– Давай про щось інше.

– Я зануда? – примружилась Sаня.

– Ні, але давай про інше. Не про Солтиса.

– Чому?

– В цих стінах, – Ярковський обвів поглядом кухню, – спогади напрягають. Я тут, свого часу, відгріб конкретного стрьому… Це, до речі, щодо щасливих часів.

– Тоді говоритимемо про тебе.

– Що «про мене»?

– Наприклад: чому ти не продовжив збирати монети, як твій батько?

– Це складне питання.

– А я й не спішу.

– По-перше, мій батько досягнув у нумізматиці певної досконалості. Такої досконалості колекціонери досягають лише завдяки напруженому служінню своїй колекції. Справжній колекціонер служить їй як божеству. Самовіддано, без огляду на обставини, на близьких і рідних. Я так не вмію. Не можу. Тому не хочу бути недолугою тінню великого нумізмата.

– Ніколи не думала, що ти перфекціоніст.

– Ти мене не дослухала. Якщо задаєш питання, то май терпіння дослухати відповідь.

– Вибачте, шефе.

– Ти знаєш, як загинув мій батько?

– Його вбили.

– Для того, щоби довести колекцію до повної досконалості, батькові залишалось придбати лише дві монети. Лише дві, але дуже рідкісні і коштовні. На батька вийшов один чоловік. Вийшов через інтернет. Сказав, що в нього є одна з тих монет. Золотий з номіналом у двадцять гульденів. Він хотів за нього великі гроші. В батька таких грошей не було. Вони торгувались у чаті. Потім зустрілись у парку. Я пам’ятаю, що в батька аж руки трусились, коли він повернувся з тієї зустрічі. Монета була справжньою й добре збереженою. Не затертою. Це рідкісне, коли старе золото не затерте. Золото ж м’яке: якщо монета була в обігу навіть півроку-рік, її рельєф починає стиратись, вона втрачає в ціні. Колекціонери полюють за монетами з незайманим карбом, як мисливці за реліктовою дичиною. Іноді влаштовують цілі сафарі. Батько тоді теж запалився, став зичити гроші, врешті-решт зібрав потрібну суму, взяв з собою друга й пішов до парку. Більше ми з мамою його живим не бачили.

– А друг?

– Надійний був друг. Броніслав. Він і до того батька страхував у таких випадках. Його тоді вбили разом із батьком. А між