Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть… - Володимир Львович Єшкілєв
– Вони були однаковими?
– Хто?
– Пляшки.
– Ні, різні. Одна була з брютом, інша – з напівсолодким.
– А чому так?
– Я не знаю.
– Тоді таке питання: як ви знали, на яку тацю ставити брют, а на яку напівсолодке?
– Просто так поставив.
Sаня піднесла вказівний палець до підборіддя. Цей жест означав: клієнт бреше. Ярковський мав таке ж відчуття.
«Штурмуємо», – вирішив він.
– Ви впевнені? – запитав з притиском.
– Так.
– А ця магічна куля, – Ярковський кивнув на кришталеву сферу, – показує мені, що ви, шановний, кажете неправду. Точніше, брешете як останній пес.
– Я не знаю, що там показує ваша куля… – знизав плечима офіціант. – Можете вірити мені, а можете вашій кулі. Мене це не обходить.
– Ваша біда, Богдане, не в тому, що я вірю цій усевидячій кулі. А друга, ще більша, ваша біда у тому, що цій кулі вірить Микола Григорович. Я думаю, що він запропонує вам пройти випробування на поліграфі. Це якщо буде в доброму гуморі. Або ж ви поспілкуєтесь з начальником його служби безпеки. Кажуть, що він краще за поліграф виявляє брехунів.
– Я не брехун, – Мерега несамовільно видав своє занепокоєння, кинувши швидкий погляд на Sаню. А до того він двічі смикнув за край свого кітелю.
– Добре, тоді ми припиняємо розмову. Якщо ви вирішили ціною кар’єри і власного здоров’я прикривати вбивцю, то це суто ваша справа. Щиро вам співчуваю.
– Ви…
– Розмова закінчена, – Ярковський потягнувся за смартфоном. – Я доповім Осинському, що маю всі підстави вважати вас співучасником злочину.
– Співучасником? – перепитав Мерега.
– Так. А ви як думали?
– Це буде наклеп. Злочинний наклеп… і гріх.
– За гріх згадав, – хіхікнула Sаня. – Ваша ресторація і монастирі обслуговує?
– Магічна куля ніколи не помиляється, – Ярковський зробив наголос на «ніколи».
– Це якась маячня! Якась чортова куля… Якийсь сатанізм… – нарешті офіціанта залишила удавана байдужість. Sаня поклала три пальці собі на коліно. Ярковський розкодував: «клієнт пливе».
– Ви не впадайте в нерви, – порадила Sаня. – Якщо ви безгрішний, то зможете це довести судді і присяжним.
– Я вже все довів на слідстві.
– Здається, ви забули сказати їм про найголовніше.
– Маячня… – Мерега мотнув головою, наче відганяючи примару.
– Не грайте тупого, – стомленим голосом мовив Ярковський. – Краще скажіть правду і живіть собі спокійно. Інакше спокійного життя вам не бачити. І ви це знаєте не гірше за мене. У вас немає впливових родичів або друзів, які б вас захистили. Ви – ніхто. Навіть якщо ви не ніколи не вийдете з цієї будівлі, хто вас шукатиме? Може, ваша мати-пенсіонерка? Або ваша сестра з чоловіком, які ховаються в селі від колекторів? Скільки там вони винні банку?
– Чого вам треба?
– Щоби ви чесно розповіли, хто спонукав вас поставити напівсолодке на білу тацю.
– І все?
– Все.
– Оце те, що ви хотіли від мене дізнатись, так? – офіціант тягнув час. В нього, судячи з усього, були якісь специфічні уявлення про збереження гідності у діжці з лайном.
– Так.
– Можна, я присяду?
– Ні, не можна.
– Чому?
– Бо не можна.
– Ви на мене тиснете.
– Ми ще й не починали, котику, – запевнила Sаня. – Але ти нас змушуєш.
– Я вам не котик.
– Зараз занявкаєш і станеш котиком, – Sаня додала до свого голосу найсолодших тонів. – Чемним голубим котиком.
– Викликай охорону, – звернувся Ярковський до Sані. – Це вже стає нецікавим.
Та кивнула й активувала сотовий.
Мерега поправив зачіску, розщіпнув верхній ґудзик кітелю. Відтак почав:
– Добре, я скажу… Спочатку напівсолодке стояло разом з порожніми бокалами на чорній таці, але перед самим фуршетом на кухню прийшов Федір Андрійович. Він подивився на етикетку і сказав, що у Юлії Стефанівни діабет.
– Так ви знали про чорну і білу таці?
– Всі знали.
– Вся обслуга і всі гості?
– Обслуга знала і постійні гості знали. За рік до того… отруювання на зібранні читали лекцію про шахи. Гросмейстер читав. Він казав, що в якомусь давньому індійському трактаті йшлося про те, що шахи є універсальною моделлю і людських стосунків і змагань між богами. Після того вони стали називати Пелагею Дмитрівну білою королевою, а Юлію Стефанівну – чорною.
– Хто став називати?
– Та всі. Бусурманко, Ципорин, журналіст цей…
– Костик, – підказав Ярковський.
– Здається, Костик, – кивнув Мерега. – І художник їх так називав і Бусурманкова Антоніна також.
– І відтоді на стіл ставили дві таці?
– Саме так. Нас попередили, що їх треба ставити вже з повними бокалами, на протилежні кінці столу на початку фуршету, відразу після закінчення засідань.
– Хто попередив?
– Наш менеджер-розпорядник.
– Таня?
– Ні, тоді був інший менеджер, він потім звільнився. Тоді ще на тацю, поряд з бокалами, ставили шахматні фігурки. Але Пелагеї Дмитрівні це не сподобалось і фігурки забрали.
– А чому їй не сподобалось?
– Там фігурки були особливі. Королеви були як статуетки, зовсім голі, і королі з офіцерами теж. А пішаки взагалі були зроблені у вигляді членів з яйцями. Кумедні були фігурки. З чорного і білого мармуру.
– Значить, ви стверджуєте, що Федір Андрійович Бусурманко сказав вам поставити отруєну пляшку на білу тацю? Я правильно вас зрозумів?
– Так.
– А чому ви не сказали це слідчому?
– Він не питав.
– Ви знову брешете, – втрутилась Sаня. – Це вже смішно, Богдане. Ви взяли гроші за мовчання? Шантажували Бусурманка?
– Так, – кисло прошепотів Мерега.
– Скільки?
Офіціант облизав пересохлі губи, похитав головою.
– Я питаю, скільки?
– Він давав мені кожного місяця долари… По п’ятсот доларів.
– Не густо, – зауважив Ярковський.
– Він більше не мав.
– Ви перевіряли?
– Так.
Ясинський і Sаня перезирнулись.
– Ви вважаєте його отруювачем?
– Ні.
– Чому?
– Я бачив, як він… Коли Антоніна втрачала свідомість, він страшно кричав. І взагалі… Не лише ваша куля знає, коли люди брешуть.
– Якщо він не труїв, то навіщо давав вам гроші?
– Тепер це вже ви тупого граєте, – Мерега скривив щось подібне на посмішку. – Хто б йому повірив, що він не винний. Це по-перше. А по-друге: якби про це дізнався Осинський, він би перестав платити за лікування Антоніни. Я думаю, що друге було для нього важливішим.
– Ну ти й крєндєль, – прошипіла Sаня.
– У кожного свої проблеми, леді, – на обличчя офіціанта повернулась маска байдужості. – Я можу йти?
– За вами прийдуть, – погляд Ярковського випадково впав на кулю й все його тіло вкрилось холодним потом. В кришталевій глибині наче відкрився крихітний сірий екранчик. Він ясно побачив там ноги повішениці Рози Казимирівни. Ярковський змигнув, екранчик щез.
«Що це було?» – запитав він чи то кулю чи то самого себе.
Поміркувати над видінням