Тюті - Галина Бабич

Зайшов до хати, розтопив грубу, вкинув у рота яблуко-кислицю. Відчув себе знесиленим і вичерпаним. Послухав новини і заснув міцним сном. Уранці яр заполонив густий туман. Проте й крізь нього доцент упізнав рябу істоту. Жере. Ноги самі, без взувачки, подалися на зарошену грядку. Ступив, наче у річку, морозом пробрало спину. Бр-р-р... "Зате корисно", — ледве подумав і враз зарепетував, немов ошпарений:

— Тварюко найнижчого щаблю розвитку! Нездатна ані на помсту, ані на гнів! Ти тільки й розумієш мову кийка та сороміцьку лексику. Тобі б тільки набити черево, сховатися від дощу у хлів та підставити писок під шерехаті губи матері-корови.

У відповідь на весь яр розляглося гучне ревище, в якому були і сила, і лютість. Бичок задер голову догори й вищирив великі грубі зуби.

"Невже пробився до його свідомості?! — з надією подумав доцент. — Крапка. Сьогодні не поїду до Києва. Хіба що завтра. Ще день перебуду: вигребу сажу, порубаю трохи акації, щоб у хату не лізла."-А з голови все не йшов бичок: — "Вони ж, мабуть, теж бувають мстиві. Як ведмеді. Або оті бики, що їм у боки шпагами штрикають під час кориди. Так то ж дорослі бики, а це бичок, дитина, що не відає нічого про зло та помсту.

Другого дня удосвіта, щойно півні проспівали, у двері загупав Маган:

— Петровичу! Чи не буде у вас зайвих п'ятдесят грам? Уходоркався! .. Рябий, б-дь, спочатку вирячив свої вирла, тоді заревів по-звірячому й кинувся прямо на мене. Наче на роги взяти хотів, хоча, які там у нього роги , горбики та й годі. Я його києм, києм. Тільки сопе. Чуєте? От звірота! Опирається сьогодні, як ніколи.

— Зайвого у мене нічого немає, але я вам дам з не зайвого, і не 50, а всі сто грамів, — відказав, не приховуючи несподіваного вдоволення.

— Дякувати вам. бо втомився дуже, та ще шлунок болить. Сто грам — це ж вважай ліки. Правда?

— Правда.

— Сусіда "прийняв на груди" сто грам, сказав своє: "Я пішов", а доцент подумав: "Щасливий випадок чи перемога?

Дмитру Петровичу стало ніяково: "Виходить, я свою неприязнь до сусіда вгамовую за допомогою бичка. Яка ганьба! У людини завжди є спосіб домогтися того, чого їй заманулося. Захотів — образив, захотів — ударив, захотів — зненавидів. Ні. Це я — звірина, а не бичок. Птахи сваряться тільки в пору кохання. А люди? Ну, не люблю я Магана, і не втручайтеся в мою незалежну волю. Хтось же і мене не любить."

Тільки диявол не знає втоми, а доцент, та ще за такого навантаження: сажа, димар, акація, клямки на дверях, неодмінно втомиться. От і Дмитро Петрович таки втомився та ще так, що й про бичка забув. Аж тут!..

— Петровичу! Горе в нас. Бичок утік. От звірина! Цеп же який! А він порвав і утік. Може, хто поміг? Так, окрім вас, тут нікого немає. А ви не такий. Дайте, хоч наперсток отого, що вчора, бо таке ж горе!

Село, як загально відомо, живе плодами своєї землі і домашнього господарства (гуси, гиндики, кури, худоба), що вимагають постійних витрат і тяжкої до самозабуття праці. Доцент випурхнув колись із того самого гнізда, з якого вилупився й покійний дід і цей Маган. Тож не дивно, що у нього в душі нараз забриніли відповідні струни. Серед його студентів чимало було таких, як чисте джерело. І, як правило, усі вони були з села.

Сцена розпачу Магана присоромила і навіть пригнітила Дмитра Петровича. Він часто уявляв собі картину, в якій бичок накидається на Магана, і той стоїть з розбитою щелепою, розкраяною губою, заюшеним носом тощо. Уявляв сусіда скривавленим, потоптаним. А коли виглядав у вікно, бачив, що господар і бичок стоять поряд і мало не обіймаються.

А сьогодні сцена розпачу Магана присоромила доцента, хоч якийсь хробачок у душі попискував: "Не підкорився таки бичок, не забоявся ані кийка, ані дідових матюків. Зачув замах на його свободу і втік. Молодець! А може, це мої уроки? Пхе... Бридня!

На березі безжурно свистів дрізд, у кущах заклопотано озивалася сойка, а у сусіда — горе. Треба негайно їхати додому. Швиденько зібрав речі, вимкнув радіо, викрутив пробки на електролічильнику, поправив рушника на дідовому портреті, обвів поглядом ще раз хату-пустку, лишилося тільки замкнути. Спустився на грядку нарвати нагідок і вкляк... На його, дідовій, грядці мирно скуб траву Маганів бичок, а за ним без брязкоту волочився, як висловлювався господар, цеп...

Доцент, вхопивши свою валізу, мало не бігцем подався на гору. За нею — траса. В автобусі обсіли думки: "От і добре, що рябий повернувся. Моя совість тепер чиста. Зрештою, нікому не приємно бути призвідцею чужого нещастя". На душі стало спокійніше. Щоправда, одна думка, одне запитання усе ще точило мозок, мов шашіль дерево:

"І чого той дурний бичок все-таки вернувся?!"

I. Я часто повертаюся подумки до тих берегів, від яких рушала колись у життєву плавбу: село Тарасовичи, де я народилася (нині воно на дні Київського моря), і Національний університет імені Тараса Шевченка, в якому навчалася і працювала усе допенсійне життя на посаді доцента і завідувача кафедри.

II. Я шанобливо ставлюся до людей, які пишаються своїми і чужими успіхами.