Тюті - Галина Бабич

— То ви й Олеся знаєте?

— А ви, Матильдо Василівно, думали, якщо мій — прозаїк, то для мене поезія вже й не існує? Я багато читаю. Десь навіть вичитала, що подружжю пасує гармонійність. От я й стараюся. Як ми з вами, Матильдо Василівно, добре поспілкувалися. Піду вже. Мій зараз, окрім своєї прози, в теорію літератури вдарився, У педінституті запропонували курс лекцій прочитати з цієї галузі. А пасіка і молодь — то стихія мого прозаїка.

Мася замкнула двері за сусідкою.

— Прости Господи, яка ж вона... — хотіла додати погане слово, та стрималася, — ...обмежена.

У серйозному літературознавстві існує такий продуктивний прийом, як порівняльна характеристика образів, що полягає, зокрема, у співставленні спільного і відмінного. Застосувавши цей прийом до образів героїнь нашого будинку, можна сказати, що усе спільне у них перебуває на поверхні: Стать — жіноча, соціальний статус — дружини лауреатів, місцеперебування — не лише один і той самий будинок, а й той самий під'їзд. А от щодо відмінного....

Удома Христина Олександрівна зірвала з голови Масин кашеміровий шарф і без будь-якої передмови виклала:

— І де вони гроші беруть?! Петре, чуєш? Уже й євроремонт зробили "бідні поети". Двадцять дві тисячі баксів коштує той ремонт.

— Звідки ти знаєш?

— Це ти ніколи нічого не знаєш. Ледве до ста рахуєш, рівно стільки, скільки тобі у видавництві за твої новелки платять. А я прикид зробила правильний. Може, й не двадцять дві тисячі, а більше. Сьогодні там була. Правда, далі кухні не пустили.

— Нехай роблять і євро, і все інше, коли гроші люди мають.

— Це ти називаєш "мають"?.. У цього є й інша назва...

— Брехня! — захищав колегу по перу прозаїк Петро.

— Я ніколи не брешу. Звички такої не маю. Просто поінформована.

— Твоя інформація... Ти б краще роботу собі якусь пошукала. Здорова. Маєш диплом про вищу освіту. Діти дорослі. Ма-ся уже відділом керує...

— Керує... Знаю, як вони тепер керують. Он нашою Люсею добре покерували... А по-друге, я пенсіонерка, і чоловік у мене лауреат.

Петро зблід і замовк. "Погань", — хотів кинути уголос, але стримався. Сидів і мовчав, Довго мовчав. Тільки очі зайнялися якимсь дивним блиском. Так бувало завжди, коли в голову приходила цікава думка, вимальовувався оригінальний сюжет.

...Колись... На столі у прозорій склянці, виповненій по вінця водою, стояли настурції, простенькі, але такі любі квіти. Особливо темно-рожеві. Ті настурції щороку висівали у сусідньому садку. Росли там також ромашки і духмяний табак. А ще невідомі йому космея і кореопсис. У вимові власниці багатого садка космея оберталася на щось подібне до "змія". А грядки у садочку пололо дівча на ім'я Христинка, донька господині. Його завжди огортав туманець щастя, коли він споглядав той садок, квіти, дівчинку, що поралася у квітнику. У Петрової матері також росли квіти — чорнобривці, мальви. Але вони не викликали таких почуттів, не вражали красою свого існування. Може, тому, що біля них не було дівчини з довгою рудою косою? Рано-вранці він прокидався, і ноги самі несли його до тину, за яким починався сусідський садок.

"Моє серце давно вже полишило батьківську хату, ті місця, де минала юність. Але часом так хочеться наблизитися до сусідського садка, де вперше зачув звабливий шепіт кохання...

Що ж сталося з нами? Чому ми так часто не можемо дійти згоди з дружиною. Більше того. я навіть сам, бува, не можу дійти згоди з самим собою."

Глибоке переконання в тому, що все, чого людині бракує у житті, можна одержати з книжок, привело прозаїка зі світу реального у світ віртуальний, в якому жили не люди, а художні образи. Це у драмі герої діяльні, а в романі повинні домінувати не вчинки й події, а поглиблене обмірковування подій, їхній аналіз. Внаслідок тих розмірковувань прозаїк дійшов висновку, що герой роману має бути пасивний. "Але ж ти живеш у реальному житті!" — від року до року дедалі більше злостилася дружина. Отже, виходить, причина не лише в Христині та її рудій косі. Не лише у втраті вражень від омріяного прекрасного. Це завдавало прозаїкові тяжких мук. Від її неспокійної, дивацької вдачі перепадало всім, навіть друзям. А була ж янго-лом-охоронцем. Які недоречні ці душевні порухи. Надто тепер, коли мені треба дуже серйозно підготуватися до завтрашньої лекції.

— Христинко! Людина повинна задовольнятися малим, — прозаїкові чомусь видалося можливим у такий спосіб покінчити з неприємною дискусією.

А тим часом у старомодному фотелі з батьківської спадщини дружина поета Мася розбирала листи.

— Васильку! — Ти тільки послухай, що пише учителька з Черкас про твою останню добірку віршів у "Літературній Україні"!

— Не мороч мені голову. Читачі давно вже не пишуть листів поетам. Останній раз це було, здається, у сімдесятих роках, коли Сєню Гордєєва на перше травня закидали і листами, і квітами, і транспарантами, — пожартував поет. — А якщо серйозно, то зливу листів зафіксувала партійна преса у 1968 році, коли вийшов роман Олеся Гончара "Собор". Це тоді народилася унікальна форма засудження: "Я рома-ну не читав, але засуджую..." Слухай, а може, ці листи