Тюті - Галина Бабич

письменницю, дівчини на лаві вже не стало, залишився лише кульок "Хелен Марлен. Взуття". Заглиблюючись у нетрі ботанічного саду, ‘'модель'', напевне, відчула себе скривдженою, самотньою, а може, й змученою. Всяке зло має фатальну згубну силу, що передається на відстань у незбагненний спосіб. На дівчину, либонь. подіяли не стільки глумливі репліки її сусідів, скільки те, що їй відмовлялися вірити. Щоб заспокоїтись, вона дістала з кишені жменю глоду і вкинула у рота.

— Смачно?

— Смачно.

Невідчепні думи про власну долю, про успіх на подіумі, модну тусовку в центрі Лондона, про чоловіка, який тішив їй такими ніжними, такими лагідними словами, не дозволяли їй адекватно поцінувати людей, схильних до недовіри й образи. "Невже усього того, про що я казала, справді не було?!" У голові в неї щось ніби порушилося, стався якийсь нелад: угору-вниз, угору-вниз застрибали квіти, у вухах загуло, задзвонило, закалатало... "Це, мабуть, від голоду", — подумала вона, бо, справді, вже кілька місяців не харчувалася як треба. Вона знов дістала з кишені кілька ягід, вкинула у рота і прилягла на траві. Дух спокою огорнув її на якусь мить. Але наступної хвилини вона знову підвелася.

— Чого я лежу? Господи, стільки ж добра всілякого у цьому саду!

Поряд з височезним гіллястим каштаном горіло полум'я горобини. Горіло, бо листя на ній не було видно за рясними жовтогарячими гронами. Дівчина зривала їх, спинаючись навшпиньки. Але діставати їх ставало дедалі важче, й вона видряпалася на стовбур. Лізти було, на диво, легко, "мов іти подіумом", — подумала вона і не помітила, як опинилася неподалік від самої верхівки.

— Дитино! Чого ти туди вибралася?! Ягоди ще не спілі, гіркі й терпкі. Їм ще грітися та грітися на сонці, — застерігала старенька бабуся, що минала горобину з онучком.

— А я таке люблю! — почулося з дерева.

— Ну, любиш, то й люби.

"Ісусе небесний! Яка ж то розкіш, яка насолода сидіти оце так на дереві, коли голова мало не сягає хмар, а руки так і тягнуться у далечінь. Ягід тьма тьмуща, ніхто не заважає. а головне не треба голову хилити на руки і мордувати себе згадками про той перший подіум. Спокій угорі, спокій унизу. І ніде ні якого горя.

— Іди-но сюди ближче! Маю для тебе щось смачне! — гукнула вона згори п'ятирічному хлопчику, що збирав у траві каштани. Та не встигла дитина навіть сказати "Не хочу", як щось хруснуло вгорі і впало на землю. Перелякана дитина побігла до дорослих.

— Там тьотя помирає...- пробелькотало дитя.

Умить люди обступили її колом. Хтось видирався на пеньок, щоб видніше було. Хтось приніс кульок "Хелен Марлен. Взуття". Один із пивної компанії констатував:

— Погано впала...

Другий витяг мобільника і став набирати "Швидку".

А з обличчя й душі дівчини враз пропало все негарне, неприємне, що досі дратувало відпочивальників. Видно, таки справді "Грації стояли над її колискою". Це побачили всі, окрім студенток, які ще раніше подалися кудись інде.

Жінка, що читала "Факти" схлипнула й пригорнулася до чоловіка. Той, що викликав "Швидку", висловив здогад: "Може, й справді зі шляхетних? Дім! Подіум! Можливо, й не вигадувала..."

"Що то за дивний дзвін гуде у Ботанічному саду? — марилося дівчині. — Кудись іде, кудись лине, в якусь далечінь... А тепер у вухах гуде. Ні, це не від голоду... Це моя свічка догоряє..."

— Тепер цій бомжисі одна дорога у морг, — пробуркотів лікар зі "Швидкої".

— Я не бомжиха, я шляхетного роду!...

— Жива! — зраділа публіка, що хвилину тому гидувала навіть дивитися у бік "шляхтянки!"

2. Чому бичок повернувся?

— Нарешті не треба нікуди поспішати й казати: "Катастрофічно запізнююсь". Займусь тією спадщиною, яку залишив покійний дід неподалік від Вишгорода.

"Найдорожчому, що було в моєму житті, онукові Миті" — така приписка стояла в кінці заповіту. Займусь, а то стоїть (власне, не стоїть, а похилилася) хатина ось уже кілька років самотою.

До "Чорнобиля" доцент їздив туди часто, брав гриби, ті, що з дитинства навчив його брати дід: дубовики, лисички, рижики, маслюки і, звичайно, білі гриби. Їх знаходив під вологими кущами, мокрими дубами, соснами, порослими мохом.

Дід пік гриби, настромивши на патички. Немиті, пісок хрускотів на зубах,, а йому дарма. Смакував. Доцент, він же дідів онук, хоч і випорхнув з того самого гнізда, що й дід, такої "смакоти" не любив. Мариновані, сушені, в юшці або в соусі — це справді смакота. Попередньо гриби ретельно витирав від піску, листя і соснових голок чистою фланелькою, потім довго промивав під краном. А тоді вже готував грибну страву.

Але це було давно. Подих чорнобильського вибуху взяв дідове обійстя в облогу. "Буйна трава, буйні зеленощі... Хай би були кволі, та чисті від клятої радіації, — уголос казав доцент. — У лісі гриби, як решето, на грядках городина у людський зріст... І скрізь начебто причаїлася небезпека".

З цієї причини Дмитра Петровича на дідову спадщину не поривало. А головне — ніколи: лекції, вчені ради, студентські дипломні роботи. Тепер можна.

— Ану пішла б-дь!

Доцент і через сто років упізнав би голос цього чолов'яги з перлами "народної лексики". Сусіда. Він тягнув за