Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал
— Чудооово! Біііс!
Пара підстаркуватих коханців поспішно відійшла, мовби сцена, яку вони щойно побачили, могла в майбутньому стати їхньою долею. А рожева дружка танцівливими кроками вибігла з «Білого Лева». А я цмулив пиво за пивом і думав про бльондинку, яку знав тридцять років тому: сиділа в човні з червоною парасолькою в руці, а я вбраний увійшов у річку і спитав, чи міг би я перевезти її на тім човні? А вона відповіла «так», і тоді я перекинув ногу через борт, сів на лаві й почав веслувати, а вода стікала з мене, і далеко за містом я знову вскочив у воду, витяг човна на пісок і подав їй руку, і поміг їй висісти з човна, і так ми лежали на розпеченому піску, а вона сказала мені, аби я висушив своє вбрання, бо ж і так тут нікого нема, а коли я скинув із себе все, вона лягла біля мене, і заплющила очі, а я наважився і тихенько розібрав її, але коли вже вона була гола, я не міг ні на що наважитися, бо таким гарним було це біле тіло у вербах за містом, що я тільки дивився і нічого більше. Згодом ми бачилися тільки вбрані, і я ніколи не був так сильно захоплений її вродою, аби в одязі увійти в ріку, аби забути розібратися… І так упродовж тридцяти літ був тим самим молодиком… Аж оце минулого року іду собі вулицею святого Лазаря і затримує мене якась жінка і: «Вуйку, де тут суд?» Я на це: «Слухаю?» А вона ще раз: «Вуйку, де тут суд?» І так з тої пори я став вуйком, а допіру цього року студентка звільнила мені місце в трамваї: «Будь ласка, сядьте собі, татуську».
Тепер сиджу «Під Білим Левом» і п’ю рожеве пиво, вся кнайпа рожева, рожеві фіранки, навіть обруси порожевіли, сиджу в рожевій самоті і входжу в рожеву тишу і в нулики, два пурхаючі нулики на дверях кльозету — це мої рожеві герби, це геральдичні знаки, виписані на дверях усіх срачів.
Сиджу «Під Білим Левом» і допиваю останнє пиво, кельнери повісили на стіні жовтого щита і кидають в нього гострими стрілками, оздобленими в різноколірні пір’їнки. Я заплатив і вийшов на свіже повітря.
Голубе, кажу собі, досить зараз розкрити газету, і кожен некролог — це твоя клепсидра, кожен смертельний фінал з «Хроніки нещасних випадків» — це твій трафунок, кожна швидка з сиреною на даху їде по тебе. Голубе, кажу собі, все для тебе вже десь далеко, і вертатися до початку — це твоя дорога вперед, марення про гарних дівчаток — це внутрішній монолог старіючого тіла, голубе, кажу, в розмові ти шукав надтексту і підтексту всіх розмов, але замість гумору знаходиш тепер пустий інтервал — і то власне в ньому пропурхнув ангелик. Можеш, голубе, вважати за велику милість, що на схилі цієї ночі буде ще Світанок, хоча тобі відомо, що гаплик і побудку грають на тій самій трубі. Таким чином, голубе, твоїм універсальним надбанням є домовина, з якої твій погляд уперто продирається вгору, до нічного неба, на якому невидимі руки з вічності у вічність в’яжуть на двох невидимих спицях темно-синій светр, оздоблений сліпучими зірками.
Занурений в оці медитації, забрів я на Пальмівку. Головна вулиця розгортала сувої бруку, наче картатий килим, електричні дроти яскріли мов струмінчики слини, що витікають з вуст чоловіка, який звар’ював від кохання. А потім посеред світла миготнула вдалині рожева постать, і я почув запах світлого пива. А там внизу, на колії, блимав червоний ліхтар і дзеленчав дзвінок, а ліхтар поволі кудись спадав і зникав, а я повний гіркоти говорив собі: «А чи ж я справді вуйко? Чи татусько? Чи дідусь?». І знову, як замолоду, кидався навзаводи з опадаючими шлаґбаумами, намагаючись нагнутися так, аби не зачепитися, і отак ото з висунутою вперед головою вискочив на колію, мов атлет, що розривав стрічку на бігу. І в цю мить огорнув мене рожевий морок і я впав, гугупнувши від раптового удару, і з голови мені вилетів рій світлячків. Коли ж той рожевий морок розвіявся, я побачив, як сидить переді мною на колії рожева дружка, котра так самісінько, як і я, поранила своє чоло об моє чоло. Прибігла озвіріла коліярка і стягнула нас набік, а за мить після цього прогуркотів паротяг, сикаючи мені в обличчя водою і обпарюючи мені штани парою. Коліярка підняла спочатку один, потім другий шлаґбаум, і червоний ліхтар заколихався з веселим хрускотом на здибленій тичці.
— Ти, баране дурний! — кричала коліярка. — Куди так гнав? Га?
— На тамтой бік!
— А ти куди так летіла, вар’ятко, куди?
— Я за ним, — відказала рожева і навкарачки підповзла до мене, витягла округле люстерко і показала мені, що з мого розбитого чола капає кров. Коліярка відійшла, але не відмовила собі в задоволенні і з темряви кинула ще:
— Ліпше б ти собі, стариганю, починав молитися за вічний спочивок!
Це мене розлютило і вже я хотів побігти за нею. Але дружка мене втихомирила:
— Дай їй спокій, Вацусику! Не багато вже ся тобі лишило! Бодай в тоті останні хвилі будь добрий до людей, бо не прийдуть на твій похорон!
І глянула в люстерко на своє чоло, з якого цюрком текла кров, а я в сяйві вуличних ліхтарів прочитав на другій стороні люстерка: «Знай, що чоколяда «Еґо» незрівнянна на смак!».
А тим часом рожева дружка витирала собі чоло, дихаючи мені в обличчя, а я озирнувся і замислився: як то так, що допіру зараз я зрозумів, чому дружина відвертається від мене, коли я видихаю їй в обличчя пропахлі пивом слова, бо якби я кохав свою дружину так, як кохаю своє еґо, то пив би-м радше вино, або взагалі кинув пити. І я взяв оте кругле реклямове люстерко, і хухнув на своє відображення своїм власним бридким подихом, і відчув огиду до самого себе. І відразу ж поцілував дружку в рожеві щічки, аби подякувати їй за це відкриття, але вона притулилась до мене і через усе її тіло пробіг любовний
