Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал
— Дякую. Ну, і що ви бачили у «Фельдинці»?
— Комісар поліції контролює пашпорти. Комісар каже: «Ну, Марцю, що з тобов?» А вона: «Та шо зі мнов? Мало того, шо нині я тутки влипла, мене ше в дурепи шиють!» «Чого в дурепи?» «Слухайте, мали мене за розпусту вислати до Сокольниць. Аби з тої халепи ся виборсати і лишитися в Брні, накрутила я си їдного альфонса, а він ми парив вуха, шо жиє в Брні, а насправді то хлоп зо села, з Босковиць. Але ми ся вспіли розписати. Ну, і коли мене нинька заберут до постерунку, то потім мушу я чкуряти до тих Босковиць. І починати свою кар’єру знова, бо ж тамка мене ніхто не знає». І комісар віддав їй пашпорта, бо такий то був поштивий чоловік. У нього я й заночував. Заки я спав, він до ранку читав в окулярах Біблію. А як ся врано збудив, то перехрестив мене.
— І то ви си так файно запам’ятали?
— Друже, коли щось напишеш, то запам’ятаєш до смерти. Бо то вже справа емоції.
— А я си мислю…
— Гов! Не вставайте!
— Нє, нє… Я вже знаю, що моїм найкращим спектаклем був «Останній вальс» Оскара Штрауса. Чи ж то моя вина, що в мене, ґвардійського поручника, залюбилася принцеса?
— Але слухайте, лежіть в ліжку…
— Чи то моя вина? Що співав-єм їй на балю «Любов — то тільки сон»? Нині вже знаю, що мав з нею танцювати полковник, але коли вже вона мене сама вибрала… А потім перед цілим полком, ви тільки уявіть собі той встид… полковник зриває мені еполети, ламає шаблю…
— Та ляжте врешті, бо викличу санітарку.
— Нє, нє… І я плакав на сцені, бо мусив з принцесою розлучитися. Оркестра тихо грала останнього вальса… Сцена зникає, на пагорб виїжджає з-за повороту маленький потяг, і кінець… Через того вальса мусив я податися на чужину, через того вальса…
— Я вас накрию, бо ви такий зіпрілий…
— Я? Ой так, але що ви написали останнім часом?
— Власне! Врешті-решт, як я вже ні на кого не мав права наїхати, бо ся політика поміняла, то й писати не потрафив. Недавно купався я в річці в Брандисі, а там така їдна дівчина опалювалася на сонці. А тут саме їхав драгун на коні і та панянка спитала, чи він не навчив би її на коні їздити. Ну і драгун поміг їй сісти, але кінь зноровився та й поніс, погнав через луку, а дівчині пукли ґумки, купальник сповз і вона в само полуднє гасала на голяса по місту, а під кінець кінь з тою дівчиною влетів до касарень, де акурат військо харчувалося. Назву я дав перша кляса: «Леді Ґодіва в Брандисі», але закінчив по-дурному — мовляв, треба дати відсіч дівулям, які опалюються, слабеньким ґумкам у купальниках і згецканим жеребцям. Ще того самого вечора трапив я до кіна, крутили «Я не янгол» з Анною Мей Вест. І тоді я дошолопав, що ані я, ані хтось інший янголом не є. То й пощо лапати людей за слова, дорікати вчинками, а потім трубити на цілий світ по газетах, що людство звар’ювало? Ну, і розчинив я вікно і так само, як той комісар поліції, що займався проститутками в Брні, зробив над всіма знак хреста… Але ви вже спите, колєґо, може все-таки покликати санітарку?
— Нє… нє… То мене тільки хилить до сну… прошу, оповідайте… Я так люблю людський голос…
***
Через кілька днів, коли цирульник голив небіжчиків, поскаржився йому працівник моргу:
— Холєра, і чого мене весь час болить?
— Де? — цирульник відклав бритву, виразно пожвавілий. — Що, тут? О, то нічого такого, типовий випадок, люмбаго.
— Того ще мені бракувало! — працівник випростував крижі.
— Але-але! — цирульник поправив окуляри таким рухом, як то робив головний лікар. — А чи не віддає вам той біль з плечей до колін?
Запитав з виразним притиском.
— Ні, — відказав трупар. — Воно сидить мені в крижах так, мовби мені там хто гака вмонтував.
— То люкс, саме так і має бути! — цирульник в захваті потер долоні. — Звичайний собі гексеншус. Простріл! Люмбаго! Попала малесенька крапелька крові до м’язів — і готово. Вам тілько тре піднятися нагору, вколоти заштрик або змастити маззю — і за пару днів буде з вас орел! Орел!
Втішений, вернувся до гоління трупів. Коли скінчив, помив руки і задивився на свою роботу.
— Добре ж я над цими хлопцями наробився… Тонка шкіра і твердий заріст. І подумати тільки, як у тім третім відділенні все хутко летить!
— Ну, власне для того ця «трійка» і є. — Трупар вишмаркався. — А за кумпанію, то завше веселіше йти на той світ. Але з цих отуто, — Боже, дай їм вічне небо, коли воно взагалі існує, — були добрі штучки. Як цей, — постукав у вікно одної труни, — так і тамтой, — постукав удруге. — Цей тут усіх запевняв, що він оперовий соліста, але коли з адміністрації зателефонували до Спілки, чи прийде хто на похорон, то почули, що жодного такого соліста не було. Мали там когось із таким прізвищем, але той співав тілько в хорі. Ну, і видите? А лишився по нім альбом фоток — самі головні ролі… Певно, перебирався в мундури і фраки і так знимкувався. Я поклав йому того альбома до труни. Але чи хтось йому зможе за таке дорікнути?
— А певно! — цирульник зсунув окуляри на чоло. — На такі штучки я маю зуба. Та ви тілько подумайте, до чого б то могло допровадити?
— Е, дайте спокій! Коли я навколо себе роззираюся, то тільки й бачу таких, котрі весь час плутаються у тому, чим би хтіли бути, й тому, що вони є насправді.
Цирульник складав до валізки бритви і ножиці.
— Може й так, — відказав, — але суспільство мусить боронитися. Інакше б неможливо було відрізнити, хто і на що заслужив… Ну, а той другий? — кивнув головою в бік труни.
— А-а, то теж цікавий тип. Зі Спілки журналістів повідомили, що такий чоловік щось там у газеті шкробав, правда, самі, як то ся в них називає, «песики». Такі коротенькі звідомлення на три-штири рядочки. Але під подушкою мав повний альбом повирізуваних дописів. І то таких утішних, що я взяв
