Вар'яти: Вибрана проза - Богуміл Грабал

— Застерігаю! — цирульник вистромив догори пальця. — Сухоти горла заразні! Отже, я голив нині двох аферистів!

— Та йдіть!

— Аферистів! — повторив цирульник і затраснув за собою двері до моргу.

Трохи згодом він у білому халаті йшов коридором шпиталю. Біля вікна сидів молодик з випрямленою ногою і милицями. Коридор був безлюдний, цирульник підійшов і торкнувся загіпсованого коліна.

— Fraktura patellae?[12]— спитав.

— Так, пане докторе, на мотоциклі.

— Прошу сидіти, прошу. Вже краще, правда? Йдемо на перев’язку?

— Так, пане докторе.

— Ну! Найважливіше, щоби стегна були в порядку. Нога спухла?

— Вже зійшло, пане докторе.

— Чудово! Тоді, прошу вас, ідіть на гору, там уже чекають… — цирульник поплескав його по плечах, а коли з валізкою в руці вже віддалявся шпитальним коридором, почув іще, як хлопець гукає йому вслід:

— Дякую, пане докторе.

ДРУЖКА

Так, так, голубе, кажу сам до себе, не мусиш більше втручатися до людських розмов, не потребуєш, аби хтось висів тобі на плечі і звірявся зі своїми клопотами, не хочу більше, кажу собі, аби хтось хухав на тебе теплотою свого терпіння і аби в його очах ти знаходив узагальнення своїх поспішних суджень. Не потребуєш уже шукати спільного іменника своїх ближніх, вдавай радше, хлопче, що ти занімів, що ти вже й не чуєш, оточений морем слів, наслухай внутрішнього монологу втраченого кохання, наслухай таємниці однаковості, а самотність, в яку ти входиш, не буде тебе вражати, і радше через мовчання проникай за завісу людських розмов, аби стати сам на сам із дзеркалом тиші. Так, голубе, увірвешся в пустку мовчання, де вже вдруге містично сполучишся з усім — так, як то вперше сталося в лоні матері, де — огорнутий її центральним опаленням — почерез пуповину з’єднався з початком нескінченності…

Я їхав у трамваї і вже тривалий час помічав на собі погляд приємної бльондинки. Та коли примружився, то пізнав, що то зозулька моєї молодости, котрій ламав я серце, а вона мені за це приобіцювала офірувати найкращий доказ кохання. І я простяг до неї руку, а вона рушила розколисаним вагоном, і коли наші руки через стільки літ знову зустрілися, я шмаркнув від зворушення і з носа вискочила мені потворна шмаркля, достоту як малим дітям. І моя красуня відразу згасила полум’я захвату, і її зелені очі стужавіли від огиди, я шукав, але знервований не знаходив тієї кишені, в якій ношу хустинку, і так ото я стирчав посеред трамваю, розщеплений поміж соромом і ганьбою, пасажири, котрі щойно мені заздрили, тепер тішилися з мого нещастя, а кохання моєї юности протиснулася до виходу і ось уже її обцасики задзвонили бруком, а вуста викидали прокльони, аби таким чином спаралізувати незручність ситуації.

Мені не зосталося нічого іншого, як податися на пиво.

«Під Білим Левом» було весело. Розтріпані і виснажені весільні гості брели, заточуючись, до таксі, молода вернулась по шлюбного букета, а коли, повертаючись назад, загубила вихід, то ніяк не могла намацати клямку. Молодий, аполлон берберського типу, мав смокінґ, захляпаний тушкованою капустою. Наче рекрутські відзнаки, висіли на ньому рештки весільної учти. Він галантно кинувся до своєї молодої дружини помогти у пошуках виходу і в тих намаганнях забрели вони на кухню, звідки їх виставили кельнери. Коли вони минали кльозет, звідти вийшов якийсь пан в окулярах і почав плескати в долоні:

— Чудоооово! Біііс!

А тим часом таксівки рушили, кельнери заплющили очі і театрально зітхнули.

Але ось до кнайпи повернулася п’яна дружка і зі смаком допила рештки пива, а воно текло їй з рожевих вуст на рожеві перса, рожевий станик, рожеву сукню, котра прилипла їй до облитої пивом кицюньки. Випивши рештки вгощення, боялася навіть нахилитися, бо пиво сягало їй аж до вуст. Тим часом я бавився картонкою з-під гальби і боявся навіть думати про ту неприємну пригоду в трамваї. Саме тому я волів стежити за кошлатою чоловічою рукою, яка за сусіднім столиком мняцкала ногу пухкої бльондинки. Під жирандолею виструнчився блідий чолов’яга в невизначеному мундирі, потім він рушив, хитаючись, до кльозету, траснули двері з двома нуликами, пролунав глухий удар пластмасової накривки об унітаз, а тоді довгий тужливий стогін: так само тритони, дмухаючи в мушлі, скликали заблудлих німф. Дружка поводила надовкруг риб'ячими очима і раптом її погляд затримався на кошлатій чоловічій руці.

— А ви маєте на то дозвіл? — гукнула. — Певно, що нє!

І тоді всі глянули на чоловічу руку, котра вочевидь на такі публічні залицяння дозволу не мала, бо перестала віддаватися цьому чутливому термосінню дорогоцінних тілес. З кльозету повернувся блідий чоловік, в його волоссі виблискували краплі свіжої води. Дружка довго вдивлялася в той водяний ореол, після чого, осяяна своїм відкриттям, скрикнула:

— Ага, то ви ригали?

А чоловіку невизначеному мундирі кивнув, гепнувся на стілець і заворушив щоками. А я далі бавився картонкою, далі позирав на той кружечок, що крутився мені в пальцях, і облягла мене рожева тінь, а потім рожеві руки дружки сперлися на обрус і схилилося наді мною рожеве тіло, аж я отерп зі страху, що з рожевої горляночки от-от порснуть на мене струмені пива, як із рожевого фонтану, або з рожевого дзбана. Але дружка вихлюпнула на мене слова, котрі іще більше мене потрясли.

— І що, дідуську, купилисьте вже собі місце на цвинтарі?

І далі я бавився кружечком, дружка дивилась на мене, вона не мала більше як вісімнадцять літ, її тлусті рожеві рамена, рожева шия і ціле її тіло блищало від золотистого пива, вся вона скидалася на рожеве поросятко, котре, запечене до хрумкої шкуринки, смарують пір’ячком, вмоченим у пиво. І тоді я зиркнув на неї якомога людянішими очима, очима свідомого своєї провини песика. Пара підстарілих коханців уже розрахувалася і стояла тепер в дверях, чекаючи на те, як я буду реаґувати на неприємну правду. Але рожева дружка тицьнула в мене пальцем і гукнула:

— Письменник і порося, дідуську, стають славними по смерті!

Біля дверей до кльозету підвівся з підлоги п’яний тип в окулярах і, плескаючи в долоні, закричав:

— Чудоооово! Браааво! Біііс!

Раптово до кнайпи влетіла жінка і, заки хто отямився, одним ударом кулака повалила того в окулярах, скельця полетіли десь догори і дзенькнули об мосяжну люстру, а та жінка без особливих зусиль поволокла свого сліпака до дверей. Робила це так