Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Інукі випустила мого горобчика з-під кошика!» — поскаржилась дівчинка. Видно, розгнівалася не на жарт. «Знову ця негідниця нашкодила, — сердиться одна із служниць. — Раз у раз доводиться її сварити. Куди ж він полетів? Останнім часом став таким гарненьким. Хоч би ворона не спіймала». І вона попрямувала до виходу. Густе блискуче волосся спадало майже до самої підлоги. Судячи з усього, вона була досить привабливою. Її називали годувальницею Сьонаґон — очевидно, вона доглядала дівчинку.

«Ой, ну що ти за дитина? Невже нічого не розумієш? Навіть не думаєш, що з дня на день я можу покинути цей світ, і тільки бавишся з горобчиками! Хіба я тобі не раз казала, що тримати їх у неволі — великий гріх? — і, тяжко зітхнувши, монахиня покликала: — Підійди-но до мене». Дівчинка підійшла й сіла поруч. У неї було привабливе личко, а злегка прокреслені брови, відкрите чоло й по-дитячому відкинуте назад волосся додавали їй ще більшої краси. «От би побачити її тоді, коли виросте!» — подумав Ґендзі, не зводячи з неї очей, і раптом помітив, що вона навдивовижу схожа на володарку його потаємних дум. Од такого відкриття в нього на очах навернулися сльози. А тим часом монахиня, погладжуючи дівчинку по волоссю, сказала: «У тебе таке гарне волосся, хоча ти й не любиш, коли його розчісують. На жаль, поводишся ще зовсім по-дитячому, і це турбує мене. У твоєму віці не всі діти бувають такими, як ти. Коли твоя покійна мати в дванадцять років залишилася без батька, то багато чого вже розуміла. А якщо я покину тебе зараз, то як ти житимеш сама в цьому світі?» Сльози текли по її щоках, і Ґендзі, вражений ними, не міг не відчувати глибокого смутку. Дивлячись на монахиню, дівчинка зніяковіло опустила голову, закривши обличчя блискучим, чудової краси волоссям.

«Не може зникнути роса,

Залишивши у світі

Парость молоду,

Яка не знає,

Де знайде собі притулок», —

сказала монахиня. «О, це правда!» — крізь сльози відповіла служниця й додала:

«Невже роса

Посміє світ покинути

Й не дізнатися,

Що з молодою паростю

Пізніше станеться?»

І саме тоді зайшов монах Содзу.

«Хіба можна сидіти отак усім напоказ? — дорікнув він жінкам. — Чомусь саме сьогодні ви розмістилися біля галереї! Мені щойно повідомили, що в келії високоповажного аскета самого пана Ґендзі зцілюють від лихоманки за допомогою замовлянь. Свої відвідини він тримає в суворій таємниці, тож я нічого не знав, а тому не відвідав його, щоб засвідчити йому свою повагу». А монахиня, вигукнувши: «О, який жах! Сподіваюся, нас ніхто не побачив!» — квапливо опустила штори.

«Невже нарешті нам випала нагода побачити Блискучого Ґендзі, про якого стільки розмов у світі? Кажуть, начебто його краса така, що навіть монах, який зрікся цього світу, побачивши його, забуде про мирські страждання і відчує силу до життя. Що ж, навідаюсь до нього». Почувши, що монах виходить, Ґендзі поспішив повернутися в келію.

«Яке миле створіння я знайшов! Напевне, моїм супутникам, охочим до любовних пригод, часто трапляються несподівані зустрічі. А от мені суто випадково справді пощастило... — дивувався він. — Яка гарна ця дівчинка! Цікаво, хто вона? От було б добре, якби вона стала розрадою моїх днів і ночей замість тієї, про яку постійно мрію», — глибоко в душу запала йому ця думка.

Ґендзі вже ліг спати, коли служка монаха Содзу викликав Кореміцу. Келія була настільки тісна, що Ґендзі чув кожне його слово: «Мій пан просить передати шановному пану Ґендзі таке: «Я був дуже здивований, коли нещодавно дізнався, що пан Ґендзі приїхав у наші краї. Звичайно, я мав би негайно засвідчити йому свою повагу, але, на жаль, цього не зробив, бо, навіть знаючи про моє відлюдне життя, пан Ґендзі оточив свій приїзд найсуворішою таємницею. Справді шкода, що він не зупинився в нашій оселі».

«Ось уже понад десять днів я страждаю від жорстоких нападів лихоманки. З кожним разом переносити їх ставало все нестерпніше, тож нарешті, піддавшись на вмовляння близьких, я поспішив сюди. Розуміючи, що шанований аскет засмутиться набагато більше від звичайного монаха, якщо замовляння не дадуть бажаних наслідків, я вирішив зберегти свої відвідини у таємниці. А от тепер ніщо не перешкоджатиме нашій зустрічі у вас», — передав настоятелю Ґендзі. Але той, навпаки, прийшов у гості першим.

Цей монах належав до старовинного роду і користувався у світі великою повагою, а тому Ґендзі при ньому зніяковів через свій простий дорожній одяг. Розповідаючи про самотнє життя в горах, монах сказав: «Моя дерев’яна оселя нічим не краща за цю, але думаю, що прохолодний струмок вам сподобається». Він так наполегливо запрошував до себе, що Ґендзі все-таки погодився на відвідини, хоча почувався збентеженим і від перебільшеного опису його чеснот перед жінками, які його ще не бачили, і від сподівань побачити чарівну дівчинку.

Справді, в саду монаха Содзу навіть звичні дерева й квіти вражали вишуканою красою. Ніч у ту пору була безмісячна, й над струмочком горіли вогні, сяяли запалені ліхтарі. Для шанованого гостя приготували розкішно оздоблений південний покій. У повітрі пливли дивовижні пахощі й дим курильних паличок, що горіли перед образом Будди, а запах одягу Ґендзі, змішуючись з ними, напевне, бентежив жінок у внутрішніх покоях. Содзу неквапливо розповідав про швидкоплинність людського життя, про потойбічність, і Ґендзі, відчуваючи тягар своїх гріхів, подумав: «Піддавшись недозволенним пристрастям, я, напевне, страждатиму до кінця свого життя, а після смерті зазнаю жорстокої кари. О, як мені хотілося б жити так, як господар цього дому...» Але саме в цю мить в його уяві виринуло миле обличчя, побачене раніше того дня.

«Ви не могли б сказати, хто у вас проживає? — звернувся він до монаха. — Мені недавно снилося, начебто я хочу про це у вас розпитати, і от сьогодні цей сон нарешті збувся». — «О, справді несподіваний сон! — усміхаючись, відповів монах. — Боюся тільки, що почутим ви будете розчаровані. Чимало років минуло відтоді, як Адзеті-но дайнаґон покинув цей світ, тож навряд чи ви чули про нього. Його головною дружиною, господинею північних покоїв, була моя молодша сестра. Після його смерті вона відвернулася від світу, а останнім часом, захворівши, знайшла собі притулок у мене, оскільки я не можу переїхати до столиці».

«Я чув, що в Адзеті-но дайнаґона була дочка. Не подумайте, що цікавлюся цим з легковажною метою...» — сказав Ґендзі навмання. «Так, була одна-єдина дочка, але й вона покинула цей світ понад десять років тому. Покійний батько, прагнучи влаштувати дочку на службу в Імператорський палац, доклав багато зусиль до її виховання, але помер, на жаль, раніше, ніж досяг своєї мрії, й залишив її під опікою монахині, моєї сестри. І саме в той час хтозна за чиїм посередництвом принц Хьобукьо встановив з нею таємні стосунки. Та оскільки головна дружина принца належить до знатного роду, то через неї й довелося нещасній дочці зазнати стільки страждань і вдень, і вночі, що скоро її не