Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Прослідкуй, щоб усе зробили як годиться», — сказав Ґендзі й нагадав, щоб справили відповідну службу. «Звичайно, тільки не треба зайвої пишності», — відповів Кореміцу, готовий вирушити в дорогу. «Може, ти вважатимеш такий мій вчинок недоречним, — сказав дуже засмучений Ґендзі, — але я не матиму душевного спокою, якщо не побачу ще раз її тлінні останки. Поїду верхи...» «Що за безглузде бажання!» — подумав Кореміцу й відповів: «Якщо ви так задумали, то нема ради. Але в такому разі виїжджайте негайно, щоб повернутися до сутінок». Переодягнувшись у мисливську одежу, зшиту недавно для таємних побачень, Ґендзі спорядився в дорогу.

Його душу опанував украй сумний настрій. Однак, навіть приготувавшись до такої незвичайної подорожі, він, навчений недавно пережитими небезпеками, не переставав мучитися сумнівами — мовляв, може, не треба їхати? Але його горе було настільки глибоким, що Ґендзі подумав: «Якщо не тепер, то коли, в якому світі, побачу її обличчя?» — і таки зважився вирушити в дорогу в супроводі Кореміцу й того самого охоронця.

Дорога здавалася нескінченною. Місяць сімнадцятої ночі світив так яскраво, що біля річки Камо смолоскип ледве виднів, а коли показалася гора Торібено[98], завжди така лиховісна, Ґендзі наче й не помітив її. І от у душевному сум’ятті вони добралися до Східних гір. Навколишня місцевість справляла гнітюче враження, а хатина монахині, крита дошками, з капличкою поряд, мала жалюгідний вигляд. Крізь її стіни ледь-ледь пробивалися відблиски лампад, всередині плакала самотня жінка, а надворі кілька монахів розмовляли і навмисне приглушеними голосами шепотіли молитви Будді. Як тільки скінчилися вечірні служби в навколишніх храмах, настала тиша. Тільки біля храму Кійомідзу[99] мерехтіли вогні й видніли численні людські постаті. Коли високоповажний монах, син монахині, урочисто читав сутру, то Ґендзі не міг стримати жодної сльозини.

Увійшовши в хатину, Ґендзі побачив, що світильники відсунуто убік, а Укон лежить за ширмою. «Нещасна, як їй, напевне, тяжко!» — подумав Ґендзі. Поглянувши на покійну, він не відчув страху, навпаки, вона здавалася йому такою ж чарівною, як і колись. Взявши її руку, він заридав, заливаючись сльозами: «О, якби я міг іще раз почути твій голос! За що мені судилося так недовго любити тебе всім серцем? Навіщо ти залишила мене в полоні відчаю?»

Поважні монахи, не знаючи, хто перед ними, тільки дивувалися і також плакали. «Ви поїдете зі мною до садиби на Другій лінії», — сказав він Укон, а вона, ридаючи, відповіла: «Від самого її дитинства я протягом багатьох років відчувала до неї щиру прихильність і ні на мить не розлучалася з нею, тож куди я піду тепер після раптової розлуки? Як же я розповім іншим служницям про те, що трапилося? Мені й так тяжко, а вони зчинять ґвалт і звинуватять мене у всьому. О, якби я могла спопеліти й податися вслід за нею!»

«Я вас розумію, але так ведеться у світі. Розлука не може не засмучувати, але раніше чи пізніше кожен прийде до своєї життєвої межі. Тож заспокойтесь і довіртеся мені, — вмовляв її Ґендзі, але відразу зізнався: — Та й мені здається, що я не переживу такого горя...» Він справді був ненадійною опорою. «Ніч, здається, наближається до світанку. Час негайно повертатися», — нагадав Кореміцу, й Ґендзі з важким тягарем на серці, озираючись, вийшов.

Дорога була волога від роси, а ранковий туман такий густий, що Ґендзі подумав, неначе блукає хтозна-де. Він згадував, як покійна лежала, прикрита його червоною накидкою ще з останньої ночі, й дорогою запитував себе: «З якої причини судилася мені така доля?» Він насилу тримався в сідлі, тож Кореміцу доводилося підтримувати його. А поблизу берега річки Камо Ґендзі сповз з коня на землю і в пригніченому настрої вимовив: «Невже мені доведеться вмерти на цій дорозі? Здається, я вже не зможу добратися додому...» Почувши ці слова, розгублений Кореміцу подумав: «Треба було відмовити йому, хоч би скільки просив, і не брати в таку подорож», — і в розпачі помив у річці руки й почав молитися богині Каннон храму Кійомідзу.

Врешті-решт Ґендзі зібрав усі сили духу й, подумки молячись Будді, з допомогою Кореміцу таки дістався до садиби на Другій лінії. Жіноча прислуга, стривожена таким незвично пізнім його поверненням, ремствувала, зітхаючи: «От біда! Останнім часом він не мав спокою і частіше, ніж завжди, кудись їздив потайки, а от учора повернувся зовсім змученим, тож навіщо було знову виїжджати?»

Ґендзі справді зліг і через два-три дні зовсім занепав здоров’ям. Чутка про це, дійшовши до палацу, всіх надзвичайно занепокоїла. У храмах безперестанку підносилися молитви до Будди, справлялися незчисленні служби, обряд очищення душі й замовляння проти злих духів. Неперевершена краса Ґендзі завжди викликала у людей всієї країни великий подив, а тому неприємна звістка їх не на жарт стривожила: «Невже недовго залишилося йому жити на цьому світі?»

Незважаючи на хворобу, Ґендзі покликав Укон і, виділивши їй кімнату поруч зі своїми покоями, прийняв на службу до себе. Кореміцу, долаючи власну розгубленість, намагався допомогти їй звикнути до нових обов’язків, бо відчував, що їй потрібна стороння підтримка. Коли хвороба трохи відступала, Ґендзі викликав Укон до себе й давав їй різні доручення, тож вона досить швидко освоїлася із завданнями. У чорній жалобній одежі ця молода жінка не була миловидою, але й не здавалася зовсім непривабливою.

«Навдивовижу коротким виявилося наше кохання, пов’язане клятвою, однак і я, напевне, недовго житиму на цьому світі! Ви ж утратили свою надійну опору, тож якби мені судилося довше жити, я підтримав би вас у такому горі, але, на жаль, боюся, що невдовзі піду вслід за нею», — тихо промовив Ґендзі й знесилено заплакав. Почувши ці слова, вона з жалем подумала, що якби так сталося, то до одного горя додалося б друге.

Прислуга у садибі на Другій лінії не мала спокою, ніби втратила під ногами землю. З палацу плавом плив потік гінців. Почувши про занепокоєння Його Величності, Ґендзі намагався зібрати всі сили, щоб одужати. Лівий міністр, оточивши зятя опікою, щодня провідував його, замовляв потрібні в таких випадках обряди, й, можливо, завдяки цьому тяжка хвороба через двадцять днів почала відступати, не залишаючи жодних поганих наслідків. Саме тієї ночі закінчувалося очищення від скверни, й Ґендзі, щоб позбавити Його Величність від іще більших турбот, перебрався у свої палацові покої. Лівий міністр привіз його у власній кареті й по дорозі неабияк стомив його різноманітними настановами про потребу стриманості від різних життєвих спокус. Ґендзі ще довго здавалося, ніби він сам не свій і відродився зовсім в іншому світі. На двадцятий день дев’ятого місяця Ґендзі цілком одужав, а про його хворобу нагадувало лише вкрай змарніле обличчя, яке, однак, надавало йому ще більшої чарівності. Цілими днями він поглядав надвір і плакав. Дехто з прислуги дивився на нього з підозрою і казав: «Невже злий дух оволодів ним?»

Одного тихого вечора Ґендзі покликав до себе Укон на розмову. «Все-таки дивно... — казав він. — Чого вона приховувала своє ім’я? Прикро, що не знала,