Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
Милуючись неймовірно тихим вечірнім небом, Ґендзі здогадався, що жінку лякає темрява внутрішніх покоїв, а тому підняв завіси і приліг поруч з нею біля виходу на галерею. Вони поглядали на обличчя одне одного, освітлені призахідним сонцем, і вона, попри зловісні передчуття, забула про свої прикрощі, стала трохи спокійнішою, а тому привабливішою. Цілий день вона горнулася до Ґендзі й, іноді по-дитячому здригаючись від страху, викликала співчуття. Він поспішив опустити ґратчасті вікна й велів запалити світильники. «Прикро, що навіть тепер, коли ми порозумілися, свою душу ви все одно мені не відкрили», — скаржився він.
«Напевне, у палаці, помітили, що мене немає. Цікаво, де мене шукатимуть? — думав він. А ще його непокоїло інше: «Яке ж у мене дивне серце! А як страждає господиня садиби на Шостій лінії? Її нарікання тяжко вислуховувати, але вони справедливі». Дивлячись з любов’ю на обличчя жінки, довірливо звернене до нього, Ґендзі мимоволі порівняв її з тією, далекою: «Якби ж то пристрасть тієї не була такою надмірною, що іноді не хочеться з нею навіть зустрічатися...»
Коли ніч наближалася до кінця й Ґендзі нарешті трошки задрімав, раптом у головах з’явилася вродлива жіноча постать.
«Ви забули про мене, яку колись любили, а привезли сюди оцю нікчемну особу, щоб обдарувати її своїм коханням. Яке страшне розчарування!» — почув він і побачив, як ця дивна жінка торгає його кохану. Злякавшись нападу злого духа, Ґендзі прокинувся, коли світильник уже погас. Охоплений страхом, Ґендзі вийняв меч і, поклавши його в головах, покликав Укон. Вона прийшла, також перелякана.
«Розбудіть сторожів на галереї і скажіть їм принести смолоскип!» — розпорядився Ґендзі.
«Як же я піду? Там темно», — злякалася Укон.
«Ви просто як мала дитина!» — засміявся Ґендзі і плеснув у долоні. Йому відповіло тільки моторошне відлуння. Ніхто його не почув і не прийшов. Кохана тремтіла всім тілом, а він відчайдушно думав, що ж робити. Жінка обливалася потом і, здавалось, от-от знепритомніє.
«Вона така боязка, — сказала Укон. — Тож я й не уявляю, як вона страждає!»
«Така тендітна, — подумав Ґендзі, — навіть удень все поглядала приречено на небо... Бідолаха...»
«Піду сам будити людей. Нестерпно слухати цю моторошну луну, коли плещу в долоні. Побудьте хвильку тут, поруч з нею», — сказав Ґендзі і, посадивши Укон біля постелі, попрямував до західних бічних дверей, за якими побачив, що на галереї немає світла. Там гуляв вітер, а нечисленна варта спала. Та й було їх там усього троє: син сторожа, що був довіреним молодим слугою Ґендзі, хлопчик-придворний і той самий охоронець, який колись передав йому квітку «вечірнє лице». Ґендзі гукнув, і один з них, піднявшись, підійшов до нього.
«Принеси смолоскипи. Людям накажи безперервно деренчати тятивою лука й голосно кричати. Хіба можна спокійно спати в такому безлюдному місці? А пан Кореміцу сюди приходив?»
«Приходив, але пішов, сказав, що наказів не отримав і прийде сюди вдосвіта». Юнак, до якого звернувся Ґендзі, вартовий Водоспаду[95], вміло брязкаючи тятивою і гучно викрикуючи: «Обережно, вогонь! Обережно!» — попрямував до покоїв сторожа. Ґендзі мимоволі згадався палац: «Там саме тепер минув час переклички вартових, і настала черга вартового Водоспаду». Судячи з усього, було не дуже пізно.
Повернувшись у покій, Ґендзі побачив, що жінка лежала в тій самій позі, як і перед тим, а Укон припала обличчям до підлоги біля неї.
«Що це таке? Ви що, зі страху збожеволіли? Звичайно, у таких диких місцях лисиці та інші істоти можуть налякати людину, але при мені вам нема чого боятися», — сказав Ґендзі, піднімаючи служницю.
«Мені раптом стало погано, і я впала ниць. А моя господиня, мабуть, почувається зовсім зле».
«Це правда, але що з нею?!» — вигукнувши, Ґендзі схилився над жінкою — вона не дихала. Він торсав її, а її тіло, покірно піддаючись його рукам, не подавало ознак життя, і Ґендзі мимоволі примирився: «Видно, якийсь злий дух забрав її юну душу». Вартовий Водоспаду приніс смолоскип. Укон не могла рухатися, тому Ґендзі, присунувши найближчу ширму до жінки, сказав: «Несіть сюди». Почувши такий незвичайний наказ, слуга розгубився, не сміючи наблизитись і навіть поріг переступити. «Ближче, ще ближче, без церемоній», — квапив його Ґендзі, а коли смолоскип освітив постіль, то в головах з’явилася жіноча постать, побачена уві сні, яка, мигнувши невиразною тінню, вмить зникла. «Таке буває лише у старовинних повістях», — згадав Ґендзі, завмираючи від страху, але найбільше його тривожила думка: «Що сталося з жінкою?» Забувши про себе, він ліг поруч, тряс її, щоб привести до тями, але вона щораз холоднішала й невдовзі перестала дихати. Його охопив відчай. Поблизу не було надійної людини, яка могла б порадити йому, що робити. Звичайно, в такому випадку допоміг би монах, але... Хоча Ґендзі виявляв силу духу, але, побачивши, що його кохана покидає цей світ у такому молодому віці, розгубився. І, стискаючи її в обіймах, благав: «Прокиньтеся, прокиньтеся! Не завдавайте мені такого болю!» Але, на жаль, тіло її ставало все холоднішим і почало втрачати привабливість.
Укон, досі охоплена жахом, нарешті прийшла до тями й гучно заридала. Ґендзі мимоволі згадав історію про те, як одного міністра налякав злий дух у Південній палаті[96], й узявши себе в руки всупереч власному розпачливому стану, дорікнув Укон: «Ні, все-таки вона не помре! А ваші нічні ридання просто нестерпні! Замовкніть!» Покликавши сина сторожа, Ґендзі сказав: «Мабуть, злий дух напав на нещасну, якщо вона так страждає. Вели гінцеві негайно привести пана Кореміцу. А якщо зустріне його брата, монаха Адзарі, то нехай і його запросить сюди. Але накажи говорити тихо, щоб не почула їхня мати, монахиня, бо вона ніколи не схвалювала моїх походеньок». Важким тягарем лягала на його душу думка про те, що він довів жінку до смерті у такому моторошному місці.
Здається, минула північ. Подужчав вітер, буйніше зашуміли сосни, хрипливо закричав невідомий птах. «Може, це сова?» — мимоволі подумав Ґендзі. В його голові вирували тисячі думок, а навколо панувало безголосся й моторошне безлюддя. «І навіщо я вибрав таку глуху оселю?» — каявся він розпачливо.
Укон, нічого не тямлячи, трималася його й тремтіла так, наче от-от мала померти. Стривожений тим, що і з нею може щось статися, Ґендзі міцно притискав її до себе. Лише він зберігав розум, але нічого не міг придумати. Вогонь тьмяно мерехтів, і над ширмою, що відділяла головні покої, то тут, то там тремтіли сірі тіні. Було чути, як скрипіла підлога, і здавалось, ніби хтось наближається. «От би швидше прийшов Кореміцу!» — думав Ґендзі. Та оскільки ніхто не знав, де він перебуває, то його шукали до самого ранку, коли, здавалося, минула тисяча ночей. Коли нарешті десь далеко заспівав півень, Ґендзі подумав: «Що у попередньому житті спричинилося до такого нещастя, яке загрожує і моєму життю?
