Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу
«Яка сумна історія! — сказав він і, прагнучи більше дізнатися про дівчинку, запитав: — Невже дочка не залишила після себе на пам’ять нікого в цьому світі?»
«Незадовго до своєї смерті вона народила дитину, дівчинку, що стала джерелом постійних переживань моїй сестрі на схилі літ», — відповів монах.
«Так, саме цього я й сподівався», — подумав Ґендзі.
«Можливо, моє прохання здасться вам трохи дивним, але чи не погодитеся ви віддати дівчинку під мою опіку? — запитав він. — Повірте, у мене є свої причини... Це правда, що я одружений з однією особою, але вона мені не до душі, тож насправді я живу сам-один. І якщо скажете, що вона занадто молода, а мене вважатимете звичайним вітрогоном, то поставитеся до мене несправедливо».
«О, я з радістю вислухав ваші слова, але ж самі бачите, що вона зовсім молода, і навіть жартома я не можу уявити собі її супутницею у вашому житті. Звичайно, жінка дорослішає, коли знаходиться людина, готова про неї подбати... У всякому разі, я не можу дати вам остаточної відповіді, поки не переговорю із сестрою», — відповів монах, з несхвальним виразом на обличчі й так холодно, що юний Ґендзі не наважився вести розмову далі.
«Мені пора в храм будди Аміди для вечірньої служби. Я швидко її справлю і повернуся», — сказав монах і по цих словах вийшов.
Ґендзі почувався зле, до того ж почав накрапати дощ, налетів з гір холодний вітер, переповнений водою водоспад загуркотів по камінню голосніше, ніж досі. До вух долинали сонні, невиразні голоси, що вимовляли слова сутри. У полон цієї сумної атмосфери могла б потрапити не вельми чутлива людина, а що вже казати про Ґендзі... Розмірковуючи над усім пережитим, він ніяк не міг заснути. Монах казав про вечірню службу, але вже стояла глибока ніч. Здавалось, не спали й люди у внутрішніх покоях, але намагалися нічим себе не видати. Проте до Ґендзі долинав легкий стукіт чоток по лавочці-підлокітнику, благородний, знайомий здавна шелест одежі. Оселя монаха була невеликою, і до внутрішніх покоїв було зовсім близько. Відхиливши середню стулку ширми, що відділяла його від жінок, Ґендзі легенько вдарив по ній віялом. Вражені несподіванкою, вони, однак, не могли вдавати, начебто нічого не почули. Скоро одна із служниць наблизилась до ширми й, відсахнувшись трохи назад, запитала:
«Що за диво? Чи, може, я чогось недочула?»
«Той, кого Будда веде за собою, не заблукає навіть у темряві», — відповів Ґендзі. Почувши його юний, впевнений голос, жінка промимрила:
«Але куди веде? Нічого не розумію...»
«Так, слова мої занадто несподівані, й подив ваш зрозумілий, однак чи не могли б ви передати такого листа:
«Відколи я побачив
Ніжну зелень
Молодої парості,
Ніяк не висихають
Рукави мої при узголів’ї»?
«Але ви мали б знати, що в нас нема нікого, хто зрозумів би ці слова. То кому ж їх передати?» — запитала служниця.
«Повірте, я знаю, що є», — наполягав Ґендзі, й вона пішла повідомити про все монахині.
«О, як сміливо сказано! Мабуть, він думає, що наша дівчинка досягла цілком зрілого віку. А все-таки як йому вдалося підслухати мої слова про «парость молоду»? — здивована і розгублена монахиня довго не сміла відповісти, аж поки, врешті-решт, боячись видатися нечемною, не передала:
«Мокрим від роси
Рукавам мандрівця,
Що ніч одну лиш спав в дорозі,
Ніколи не зрівнятися
З вологим мохом[106] у горах...
Саме його так важко висушити».
«Я ще ніколи не розмовляв через посередника. Вибачте, але я хотів би скористатися нагодою і поговорити з вами особисто на серйозну тему», — попросив Ґендзі.
«Видно, сталося якесь непорозуміння. Та й про що я можу говорити з таким поважним гостем?» — розгубилася монахиня.
«Але ж мовчати нечемно», — нагадали служниці.
«Правду кажучи, я не погодилася б на зустріч, якби була молодою, та от тепер не можу знехтувати його палкими наполяганнями...» — і монахиня вийшла до Ґендзі.
«Мою раптову появу у вашому домі ви, напевне, вважаєте легковажністю, але, повірте, в моїх помислах — сам Будда тому свідок — немає нічого поганого», — почав він, але, побачивши перед собою спокійну, сповнену гідності монахиню, відразу замовк.
«А хіба такий, як ви кажете, несподіваний випадок, що звів нас для розмови, не свідчить про спільність наших доль?» — сказала монахиня.
«Я був настільки зворушений сумною історією про вашу онуку, що подумав, чи не міг би я замінити їй покійну матір. Ще зовсім малим я втратив найдорожчу мені людину, і відтоді ось уже багато років мене не покидає відчуття хисткості мого життя. Наші долі схожі, а тому я наполегливо прошу у вас дозволу познайомитися з нею ближче. Оскільки іншого такого випадку навряд чи можна сподіватися, то я зважився про все це вам сказати тепер, не зволікаючи».
«Я з радістю вислухала ваші слова, — відповіла монахиня. — Але не можу позбутися відчуття, що ви не з усім обізнані. Так, у цьому домі є особа, яка в житті спирається тільки на мене, нікчемну монахиню, але ви не можете обійти увагою те, що вона ще зовсім мала. Тому-то я й не готова погодитися на вашу пропозицію».
«Я знаю про неї все. Не будьте до мене настільки прискіпливою і зрозумійте, що я ставлюся до неї, як ніхто інший, по-особливому», — благав Ґендзі, але монахиня так і не дала остаточної відповіді, побоюючись, що він не знає, скільки дівчинці років.
Саме тоді повернувся монах, і Ґендзі засунув ширму. «Ну що ж, початок закладено, тож є на що сподіватися».
Коли настав світанок, покаянні голоси з молитовні Сутри Лотоса разом з гірським вітром та у поєднанні з шумом водоспаду звучали надзвичайно величаво.
«Вітер з гірських вершин
Будить душу
Від марних снів,
І як чую шум водоспаду,
Сльози течуть з очей», —
проказав Ґендзі.
На це монах Содзу відповів:
«Ваші рукава промокли
Раптово водою
Гірських джерел,
А серце моє вже вони
Не тривожать давно...
Видно, я звик до них».
Світанкове небо вкривала ранкова імла, навколо щебетали якісь незчисленні гірські пташки. Цвіт невідомих дерев і рослин прикрашав землю різнокольоровим візерунком, немов дорогоцінною парчею, повсюди блукали олені — усе здавалося таким дивовижним, що Ґендзі зовсім забув про свою недугу. Високоповажний аскет, ледве переставляючи ноги, таки справив захисний обряд, читаючи сутру Дарані[107]. Коли він своїм беззубим ротом харамаркав таємничі молитви, його старечий, хрипкий голос звучав особливо зворушливо, як у людини, наділеної вищою благодаттю.
Із столиці у гори прибув почет Ґендзі, щоб привітати його з одужанням. З’явився і гонець від самого Імператора. Монах Содзу пригощав гостей небаченими у світі
