Острів Смерті - Такехіко Фукунага
— Ви про обкладинку? А невже вам горить?
— Та ні, але хотілося б мати її до кінця червня.
— Ну що ж, подумаємо. Ви ще зайдете?
— А дасте тоді послухати ваші платівки?
Мотоко кивнула головою. Чорне волосся заслонило їй очі, і вона роздратовано відгорнула його рукою, що тримала палітру.
— Сома-сан, ідіть сюди. І ви, Мотоко-сан, перепочиньте.
Вгощаю чаєм,— почувся голос Аяко з маленької кімнаті
— Може, допомогти? — запитав Канае.
— Відкрийте, будь ласка, оцю пачку з тістечками.
— Мені аж незручно: ніби напросився на частування.
— Сома-сан, вам пощастило. Я роздобула в універмазі подарунок для Мотоко-сан, тож приєднуйтесь до мене.
Посередині кімнати, як і раніше, стояло котацу. В таку гарну погоду не було бажання гріти ноги під його ковдрою.
— Сьогодні вісімнадцяте квітня, а ви ще тримаєте котацу.
— Та…
— Що, полінувалися прибрати?
— Зовсім ні,— лагідно сказала Аяко, потім тихо додала: — Мотоко-сан мерзлякувата.
— Ая-тян, Сома-сан уже знає,— озвалася з майстерні Мотоко.
— Про це?
— Я йому сьогодні розповіла… Сома-сан, мені не вистачає білокрівців, та, на жаль, котацу не помагає.
Канае опустив голову, бо зрозумів, як нерозважно поводився. Тим часом Аяко спритно розливала чай, а він розкладав по тарілочках тістечка. Поглядаючи на її профіль, Канае міркував: „Таки не вдалося мені побачити, як вона йшла додому. Певно, я читав тоді наклейки на платівках”.
— Мотоко-сан, ідіть сюди.
Услід Аяко й Канае повернувся обличчям до майстерні. Мотоко зиркнула на них і мовчки опустила голову. Канае здалося, що за цю коротку мить він побачив у її очах відчай, мішаний з роздратуванням — таке буває у погляді людини, що простягає руку потопельнику, а той відмовляється від порятунку. „В її душі таїться якесь загадкове почуття”,— подумав він.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Спочатку рядки літер на папері ні про що не говорили. Та це тривало лише одну мить. Канае почав читати:
„Минулої ночі в місцевому готелі Мотоко Моегі та Аяко Аймі зробили спробу отруїтися, сьогодні вранці їх привезено до нашої…”
В очах Канае потемніло, йому здалося, ніби літери зароїлися, як мушва. Вони люто кусали його в самий мозок, але він читав далі:
„…лікарні, де їм подано медичну допомогу, але стан їх критичний. Просимо повідомити родичів і негайно приїхати. Передмістя Хіросіми, лікарня Фуцукаматі”.
Канае дивився на телеграму й не вірив своїм очам. У голові не було жодної думки.
— Сома-сан!
Він опам'ятався. Зиркнувши на бліде обличчя старої Нісімото, раптом пригадав, що з ним відбувається. „Канае, тримайся! Ти ж мужчина!” — дорікнув він собі й навмисне голосно промовив:
— Нічого страшного. Вони ж живі!
Господиня раптом стиснула обома руками його руку з телеграмою. Її тремтіння передалось і йому.
— Цього ще не вистачало…
У її очах забриніли сльози. Канае посадив стару на порозі їдальні, сам сів поруч. І тоді ще раз глянув на телеграму.
— Термінова?.. Сьогодні зранку їх виявили й одразу помітили в лікарню Фуцукаматі. Ви не знаєте, де це?
— Гм, я…
— Я так гадаю: якщо лікарня в передмісті, то треба їхати до самої Хіросіми. Я теж поїду…
— Поїдете?
— Звичайно. Тільки ось тут сказано, що треба повідомити когось із родичів. У Мотоко-сан є хтось, з ким можна було б зв'язатися?
— Вона казала, що вся її найближча рідня загинула в Хіросімі, і начебто залишився живим хтось із далеких родичів, але я про нього нічого не знаю.
— Як же бути? Може, в Аяко-сан є батьки?
— Є. Я маю їхню адресу.
— Це десь на березі Сумідагави. Принаймні я так чув. Її батько нібито лікар.
Стара Нісімото добула з шухляди комода якийсь папірець. Канае переглянув його і запхав разом із складеною телеграмою в записник.
— А тут і номер телефону є. Зайду я в ту амбулаторію Аймі та спитаю, чи хто зі мною поїде. Здається, Аяко-сан порвала з батьками.
— Начебто. І цілком покладалася на Мотоко-сан. А та, кінець кінцем, теж до неї прив'язалася. Я чомусь боялася за Мотоко-сан, але подумала: коли з нею Аяко-сан, то нічого не станеться — і заспокоїлась…
— Не треба впадати у відчай. їх напевно врятують. Учора вночі вони щось випили, а вранці їх виявили. Досить скоро. А коли так, то все якось обійдеться.
— Ви так гадаєте?
Щоб підбадьорити господиню, Канае видушив із себе усмішку, а тоді енергійно встав.
— Ну то я йду. Треба поспішати, бо я не знаю розкладу руху потягів.
— Ой, завдали вам такого клопоту…
Канае рушив до виходу, але перед дверима мимоволі глянув на сходи, що вели на другий поверх.
— Нісімото-сан,— озвався він до господині, що, видно, залишилася в їдальні,— я ще раз огляну їхню кімнату. Вчора я там уже був, та, може, цього разу знайду якусь записку.
І, не чекаючи на відповідь, Канае, мов шалений, побіг нагору.
УЧОРА
Подумки обзиваючи себе дурнем, Канае й того вечора навідався до Нісімото. Він не надавав особливого значення відсутності дівчат, а тому не переживав так, як учора, коли ще з провулка не побачив світла у вікнах другого поверху. „Якщо вони вирушили в подорож учора вранці, то повернуться не раніше, як післязавтра, в неділю” ,— подумав він.
— Я знову прийшов. А їх усе немає? — ще на ґанку спитав він стару господиню. У порівнянні з ним, бадьорим, Нісімото мала ще більш стривожений вигляд, ніж учора.
— От добре, що ви завітали! Я чомусь не знаходжу собі місця.
Заходячи в їдальню, Канае запитав:
— А де Ген-тян?
— Уже спить.
— Так рано? Я прийшов ненадовго. Мабуть, вони поїхали кудись на екскурсію й завтра пришлють листівку.
Канае всівся зручно на дзабутоні і смакував чаєм.
— Сома-сан, ви самі живете в пансіоні? — спитала Нісімото.
— Орендую одну кімнату в великому будинку.
— А де харчуєтеся?
— В місті. А що таке?
— Певно, сумно одному? Дивлюся, з яким смаком п'єте цей виварений чай і жаль мені вас.
— То, може, й ви хочете висватати мені наречену?
— Та ні, сватання — діло клопітне. Я тільки подумала, що ви з Аяко-сан були б чудовою парою.
— З Аяко-сан?
Канае Сома відчув, як раптом запашіли його щоки.
— Аяко-сан, така лагідна й турботлива, гадаю, була б вам доброю дружиною. Коли бачу, як вона дбає про Мотоко-сан, то ловлю себе на думці, що такої серйозної дівчини в наш час не знайти. Але ж так не може тривати вічно. Вони допомагатимуть одна одній і начебто будуть задоволені, та хто може сказати, доки? Мотоко-сан має улюблене заняття й може жити