Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Я слухала Ая-тян мовчки. Я могла б покепкувати: „Ну й придумала!” Могла б сказати: „І ти вважаєш, що розумієш інших людей?”. Або запитати: „А що значить прожити недарма?”. Але я промовчала. Жіноче зображення в дзеркалі дивилося на мене зневажливо. Вихлюпнувшись з глибини мого єства, воно тепер збігалося з моїм образом у дзеркалі.
ПЕРЕД ПОЛУДНЕМ
Небо було похмуре, як і настрій Канае. Тепер він йшов у зворотному напрямі до станції державної електрички тією ж дорогою, що й недавно на роботу. Людей було мало, а тим паче таких, що рухалися з ним у той самий бік. На головній вулиці мимо нього проїжджали на малій швидкості порожні таксі. Відчуваючи у ногах холод, він так поспішав, що, здавалось, і автомашиною його не здоженеш. „Телеграми бувають усілякі. Нема жодного сумніву, що телеграма від них. Щось сталося з ними. Щось трапилось з одною. Телеграму послала друга. Та що сталося? Може, їм забракло грошей на дальшу подорож? А може, хтось покалічився? Або…— Канае урвав свої здогади, та в його вухах усе ще звучав стривожений голос Нісімото.— Та, мабуть, нічого страшного,— переконував він себе.— І все-таки не можна гаяти жодної хвилини”. Канае зупинився і чомусь звів очі на захмарене небо. У його пам'яті виринуло розгублене обличчя Аяко Аймі. Раптом він щось вирішив й оглянувся назад. Як на зло, порожнього таксі не було видно. Канае переклав портфель у ліву руку, а праву підняв, очікуючи машини. „І, все-таки, що сталося? Нісімото-сан знала, що я по горло зайнятий і все одно сказала: „Приїжджайте скоріш!” Значить, справа непроста”. Наближалося таксі, і Канае замахав рукою.
— До Ікебукуро. Спочатку до Нісігуті, а далі я покажу. Тільки якнайшвидше, будь ласка,— попросив він, просунувши голову в машину.
Дверцята хряснули, і таксі зірвалося з місця, відкинувши Канае на спинку сидіння. Вмостившись зручніше, він поклав збоку портфель з верстками, які ще треба було доставити авторові — Сінсаку Йосіді. „Навіть Сімма, що не любить, коли плутають особисте із загальним, і той, мабуть, не дорікне мені, що я дозволив собі зайву розкіш — узяв таксі. Сімма не раз повчав, що так їздити в особистих справах — зухвальство. А тому редактори користуються цим транспортом у крайніх випадках. Тим більше, що з оплатою на відрядження завжди скрутно. Не кажучи вже про сьогодні, адже зарплата двадцять п'ятого. Мабуть, сьогодні у бухгалтерії перед Бісікі-саном буде довжелезна черга за авансом. Він зиритиме на кожного поверх окулярів, ніби питаючи, на що підуть ті гроші, і шморгатиме носом. І мені не завадило б дещо в нього випросити. Бо поки я уламаю Йосіду-сана на виправлення, надворі споночіє. Е ні, цього мені сьогодні не вдасться зробити”.
Ніби здригаючись від переляку, таксі обігнало іншу машину. „І чого це, коли спішиш (якби не спішив, то хіба сідав би в таксі?), у голову лізуть усякі дурниці? — міркував Канае, силкуючись забути і Бісікі-сана, і Йосіду.— З версткою можна почекати, найголовніше зараз — дізнатися, що в телеграмі. А втім, коли зміст її невідомий, то чого квапитися?” Канае обмацав кишені й вийняв пачку цигарок. Запалив одну. „О, що за день! Навіть якщо в цій телеграмі нема нічого страшного, то Йосіда жде”. Цигарка не смакувала. „Хто з них дав телеграму? Невже хтось захворів? Їх не було вдома ні вчора, ні позавчора. Позавчора вранці кудись вирушили. А мене не повідомили”. Канае погасив цигарку. На душі було прикро. „Невже вони вважали, що на мене не можна покластися? А я думав, що принаймні Аяко-сан мені довіряє”. Канае згадав її великі очі — такими вони були, коли вона скаржилася. І холодний, зневажливий погляд Мотоко.
— Їдьте цією вулицею,— звелів він шоферу, втупившись у переднє скло. Здавалось, місто задубіло від холоду. Незабаром таксі опинилось у провулку. Канае відчув, що йому почало забивати дух.
— Отут, коло бакалійної.
Він розплатився і вийшов з машини. Під крамницею видніла телефонна будка, з якої, напевно, дзвонила Нісімото. Червоний колір будки чомусь навівав передчуття лиха. Канае наддав ходи. Навпроти показався знайомий дім Нісімото, схожий зараз на безлюдну руїну. Вікна другого поверху були запнуті. Канае відчинив хвіртку і за одним стрибком уже був на ґанку. Натиснув на кнопку дзвінка. Почувши всередині шерех, гарячково сповістив:
— Це я, Сома!
Двері відчинились, і показалася господиня. Було так темно, що її обличчя годі було розпізнати.
— Скажіть, що сталося?
— Як добре, що ви прийшли. Заходьте.
— Що за телеграма? По телефону я не дочув.
Поки гість роззувався, Нісімото зникла в їдальні, а коли підходив до порога, то вже чекала його. Канае помітив, що її рука, простягнута до нього з аркушем паперу, тремтіла.
НАВЕСНІ, ДВІСТІ ВІСІМДЕСЯТ ДНІВ ТОМУ
— Ще раз заглянули? — спитала Мотоко, і Канае трохи знітився.
— Я подумав, що в суботу пополудні обов'язково застану вас удома.
— У вас теж сьогодні короткий робочий день?
— У видавництві? Та начебто. Правда, коли роботи завал, то і в суботу доводиться працювати допізна. А буває, і в неділю.
— Видно, ви серйозний редактор.
Канае відчув у тих словах деяку іронію, але тепер Мотоко вже не здавалася йому такою неприступною, як першого разу.
— Аймі-сан нема?
— Мабуть, скоро прийде. Ви що, з нею хотіли зустрітися?
— Та ні. У мене до вас діло. Ще раз вирішив просити вас про ту обкладинку.
— Це що, примха? — спитала Мотоко й повернулася до мольберта. Вважаючи, що заглядати на розпочату картину нечемно, Канае підійшов до вікна й подивився надвір.
Він приходив до Мотоко Моегі з пропозицією щодо художнього оформлення книжки у понеділок, тобто кілька днів тому. А те, що й сьогодні посмів навідатися, означало: Сімма таки добре муштрував редакторів. Та, здається, до цього домішувалося підсвідоме зацікавлення як художницею, що сухо відкинула пропозицію видавництва, так і її подругою Аяко Аймі. На ґанку він повідомив господиню про мету свого приходу, і хоча та гукнула: „Мотоко-сан! До вас гість! Той, що недавно заходив! Сома-сан!” — і у відповідь почулося: „Просіть!” — йому
