Острів Смерті - Такехіко Фукунага

— Я їду! Було б добре, якби встиг!

З цими словами він відчув, як тягар дійсності з нездоланною силою наліг йому на плечі.

НАВЕСНІ, ДВІСТІ СІМДЕСЯТ ТРИ ДНІ ТОМУ

Канае сидів на дзабутоні біля холодного котацу, а всміхнена Аяко стояла.

— Котацу так і не прибрали? Вам і весною тепла мало?

— Та це для Мотоко-сан. Вона…

— Мерзлячка? Знаю, але все одно смішно.

— Вона й тепер не розлучається з грілкою. І дарма ви кепкуєте. Це жорстоко.

— Нічого я не кепкую,— обурився Канае.— Просто мене здивувало котацу в таку пору року. Я навіть узимку ним не користуюся.

— А біля чого ви грієтеся?

І Аяко розставила на дошці над котацу чайник і чашки. Дивно, як це вона зуміла все так швидко приготувати? Цього разу тістечка приніс Канае.

— Біля невеличкої електроплитки, і то потайки. Бо моя господиня дуже боїться пожежі.

— То вам холодно?

— Байдуже. Взимку накриваюся з головою. А так рано лягаю і читаю книжку перед сном.

— Без грілки?

— Звичайно. Буває, зігріваюся зсередини.

Аяко наливала чай і розкладала тістечка на тарілочки, та при цих словах на мить задумалась і глянула на гостя.

— Тобто алкоголем?

— Чого ви так на мене дивитеся? Як на непросипущого п'яницю.

— Ні, я не хотіла.

Зашарівшись, Аяко розмішувала ложкою чай.

— П'ю не так часто, щоб у звичку ввійшло. Запасаюся тільки пляшечкою віскі. А, до речі, цей чай непоганий.

„І що це мене потягло за язик?” — роздумував Канае, наминаючи тістечко, а Аяко, все ще з виразом подиву на обличчі, не спускала з нього очей.

— І ви пригощайтеся. А то мені самому незручно.

— Ага.

— Навіть не знати, хто з нас гість.

Аяко всміхнулася.

— Сома-сан, я в захопленні від вашого апетиту. Але ж ці тістечка — подарунок для Мотоко-сан. То хіба годиться їх їсти?

— Та нічого. Я купив найкращі, бо мені їх оплатить видавництво. Правда, з тими, що ви принесли з універмагу минулого тижня, нічого й порівнювати.

— Ну, це вже перебільшення.

Все ще усміхаючись, Аяко почала скромно орудувати виделкою.

— Подарунок, що його сам вибираєш,— це вираз щирого ставлення до людини. Та, на жаль, при низькій зарплатні не дуже розщедришся на солодощі. Інша річ, коли даруєш щось за рахунок видавництва. Тоді й собі дещо перепадає. Щоправда, тільки якесь там тістечко.

— А що б ви хотіли?

— Ну, хоча б віскі абощо. Та хіба головний допустить, щоб я йшов до Мотоко Моегі з пляшкою віскі?

— Між нами кажучи, Мотоко-сан теж іноді закропляє душу горілкою. Якби вона знала, що це я вибазікала, то сварилася б. А ваші тістечка справді чудові. Ще налити чаю?

— Якщо вони вам до смаку, я завжди їх приноситиму. А головному доповім: Моегі-сенсей страх як любить ласощі.

Аяко знову всміхнулася. Як наївна, не обізнана з життям дівчина. І ця усмішка ще дужче прихилила його до неї. Хоча минулого тижня Канае приходив у справі до Мотоко, та, не заставши Аяко, відчував, ніби йому чогось не вистачає, і все думав: от було б добре, якби вона чимшвидше повернулася! А от сьогодні в присутності самої Аяко він одразу заспокоївся й почувався, як удома. І все це тому, подумалось йому, що в стосунках з Мотоко він виступає в ролі редактора, а з Аяко може знайти спільну мову, як звичайна людина. Намагаючись підтримати цей радісний настрій, Канае запитав навпростець:-Скажіть, ким доводиться вам Мотоко-сан?

— У якому розумінні?

— Ну, хто вона вам: родичка, товаришка по школі чи по службі? Здається, ви казали, що малюєте?

Канае зиркнув на полотна, приставлені до стіни неподалік від перегородки між кімнаткою й майстернею,

— Вважайте мене ученицею Мотоко-сан.

— Справді? І більше ніщо вас не пов'язує?

— Ніщо. Та й називати мене ученицею — несерйозно. Я тільки почала вчитися.

— Вчитися? А я й не знав. Де?

— На відділенні дизайну в Жіночому інституті мистецтв. Правда, я не певна, що маю до цього хист.

Канае подумав, що Аяко напускає на себе скромність. А втім, не було видно, щоб у ній таївся якийсь художній талант. Хіба що до готування чаю або складання букетів, як того навчають на курсах підготовки наречених. Для серйозного заняття мистецтвом їй бракувало настирливості. Та як на свій молодий вік, Аяко володіла собою якнайкраще.

— Ви зовсім не схожі на студентку. Бо сучасні студентки, особливо з мистецьких закладів, набагато спритніші.

Аяко підвела голову і глянула гостеві просто в очі.

— Ви хочете сказати, що я бездара?

Канае зареготав.

— Та що ви! Наприкінці березня на виставці я спершу подумав, що ви, напевно, студентка художнього інституту. Але згодом чомусь перестав так вважати. Тоді мені почало здаватися, що ви двоюрідна сестра художниці. А скажіть, як ви тут опинилися? Як ви познайомилися з Мотоко-сан?

— Як вам сказати?..— і Аяко замовкла. На її обличчі можна було прочитати намагання скоріше щось не домовити, ніж пояснити. За цим ховалося щось тяжке для такої молодої дівчини. „Гаразд, не буду вас силувати…” — хотів

було мовити Канае, але саме в ту мить Аяко нарешті зважилась і одним духом виповіла:

— Коли я втекла з дому й не знала, де голову прихилити,

Мотоко-сан сказала: „То, може, поживеш зі мною?” Ось так я й опинилася в цьому домі.

Приголомшений Канае дивився на дівчину: ледь-ледь опустивши голову, вона втупилась у чашки біля котацу. Але поводилась вона так спокійно, що годі було повірити щойно сказаному.

— Овва! Я б ніколи не подумав, що така дівчина, як ви, втекла з дому. А все-таки ви познайомилися з Мотоко-сан раніше?

— Ні. Тільки в лікарні. Вона така чуйна. Побачила цілком незнайому людину в біді й не роздумуючи подала руку.

Канае й перед тим відчував, що в Мотоко є якась таємниця, а тепер виходить, що й про Аяко можна сказати те ж саме. От тільки він не міг дібрати, як вони обоє зійшлися. Розпитувати було незручно, а тому Канае звернув погляд на майстерню.

— Мотоко-сан кудись пішла?

— Вона в лікарні. Її час від часу обстежують,— проказала дівчина тихо, раптом посмутнівши, а тоді радісним голосом запитала: — І минулого разу ви приходили в суботу? Отже, ви вподобали собі саме цей день?

— Річ у тім, що в суботу пополудні я маю надію застати вас обох удома.

— А чим неділя погана?

— Неділю гріх марнувати.

— А сьогоднішній день?

— Сьогодні я об'їжджаю авторів. У видавничих справах. А тому й приніс трохи солодощів.

— То що ж ви робите в неділю?

— Працюю. На себе,— згорда проказав