У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл
— Tiens[179], — сказав він. — Давайте поглянемо, що в них. Я їх не помітив. Що там?
— Пудра, — відповів поляк настільки спокійно, наскільки міг. Але тоді від страху Руколь гучно простогнав, тож поліція одразу насторожилася. Вони відкрили одну з бляшанок, й інспектор, понюхавши її, заявив, що це, мабуть, кокаїн. Руколь і поляк почали присягатися всіма святими, що це лише пудра, але ради не було: що більше вони протестували, то більш підозріливими ставали поліцейські. Обох заарештували й доправили до відділка в супроводі половини мешканців кварталу.
У відділку Руколя й поляка допитував комісар, а тим часом бляшанку з кокаїном відправили на аналіз. Як казав Шарлі, неможливо було описати сцени, які влаштовував Руколь. Він плакав, молився, робив суперечливі заяви, одразу звинуватив у всьому поляка й голосив так гучно, що було чути аж на вулиці. Поліцейські мало не луснули від реготу.
Через годину поліцейський повернувся з бляшанкою кокаїну й запискою від лаборанта. Він усміхався.
— Це не кокаїн, monsieur, — повідомив він.
— Як це не кокаїн? — перепитав вражений комісар. — Mais, alors[180], що ж це тоді?
— Пудра.
Руколя й поляка одразу ж відпустили, цілковито виправданих, але дуже розлючених. Єврей їх перехитрував. Пізніше, коли вляглися емоції, виявилося, що він так само ошукав ще двох людей у кварталі.
Поляк радів уже з того, що вдалося уникнути покарання, хоч він і втратив чотири тисячі франків, але бідолашний старий Руколь геть підупав. Він одразу вклався в ліжко й увесь день і півночі було чути, як він вовтузиться, бурмотить й іноді на весь голос кричить:
— Шість тисяч франків! Nom de Jésus-Christ[181]! Шість тисяч франків!
За три дні в нього стався якийсь напад, а за два тижні він помер — як сказав Шарлі, від розбитого серця.
Розділ 24
Я вирушив до Англії третім класом через Дюнкерк і Тілб'юрі, що було найдешевшим і не найгіршим способом перетнути Канал[182]. За каюту треба було платити додатково, тож я спав у салоні, разом із більшістю пасажирів третього класу. Ось що я записав у щоденнику того дня:
«Спав у салоні, двадцять сім чоловіків, шістнадцять жінок. Серед жінок жодна вранці не вмивалася. Більшість чоловіків пішли до вбиральні, жінки лише дістали дамські сумочки й замаскували бруд пудрою. Питання. Вторинна статева ознака?»
Дорогою я познайомився з парою румунів, майже дітьми, що прямували до Англії на медовий місяць. Вони ставили безліч запитань про Англію, і я плів справжні нісенітниці. Я настільки радів поверненню додому після скрутних часів у чужому місті, що Англія здавалася мені таким собі раєм. Але там і справді є багато речей, що дають підстави радіти поверненню додому. Ванна, крісла, м'ятний соус, правильно зготована молода картопля, чорний хліб, джем, пиво зі справжнього хмелю — все просто неперевершене, якщо ти можеш за це заплатити. Англія чудова країна, якщо ти не бідуєш, і я, звісно, не бідуватиму, доглядаючи за тихим недоумком. Думка про те, що я не бідуватиму, сповнювала патріотизмом. Що більше питань ставили румуни, то більше я розхвалював Англію. Погода, краєвиди, мистецтво, література, закони — все в Англії було ідеальним.
— Чи красива в Англії архітектура? — запитували вони.
— Неперевершена! — відповідав я. — Ось тільки поглянете на статуї в Лондоні! Париж — вульгарний, наполовину помпезність, наполовину нетрі. А от Лондон...
Тим часом пароплав доплив до пірсу Тілб'юрі. Першим будинком, який ми побачили на узбережжі, був один з тих величезних готелів — суцільна ліпнина і шпилі, — що витріщаються в море з англійського берега, ніби ідіоти визирають з-за паркану притулку для божевільних. Я бачив, як румуни, надто ввічливі, щоб сказати щось уголос, поглядають на готель. «Це робота французьких архітекторів», — запевнив я. І навіть потім, коли наш потяг вповзав у Лондон крізь нетрі східної частини, я продовжував розхвалювати англійську архітектуру. Жодні хвалебні слова не здавалися надмірним перебільшенням, коли я нарешті повертався додому, не маючи наміру більше бідувати.
Я прийшов до контори Б., й перші ж його слова вщент зруйнували всі мої надії. «Мені шкода, — сказав він, — але твої роботодавці поїхали за кордон разом з пацієнтом. Утім, вони повернуться за місяць. Сподіваюся, ти доти протримаєшся?»
Мені навіть не спало на думку позичити в нього ще трохи грошей, доки я не вийшов на вулицю. Чекати ще місяць, а в моїй кишені залишалося рівно дев'ятнадцять шилінгів шість пенсів. Новина мене приголомшила, тож я довго не міг вирішити, що робити далі. Цілісінький день я вештався вулицями, а ввечері, не маючи жодного уявлення, де в Лондоні можна дешево переночувати, пішов до «сімейного» готелю, де за кімнату брали сім шилінгів шість пенсів, я залишився з десятьма шилінгами і двома пенсами.
На ранок я визначився зі своїми планами. Рано чи пізно, але я мав піти до Б. і позичити ще грошей, але навряд чи це було б доречно робити просто зараз, тож якийсь час я мав протриматися на тому, що мав. Попередній досвід навчив, що не варто закладати свої найкращі речі, тож я вирішив одягнути простіший костюм, який збирався обміняти на щось дешевше й отримати ще якийсь фунт на додачу, а все інше залишив у камері схову на залізничній станції. Якщо я збирався прожити місяць на тридцять шилінгів, то був потрібен поганий одяг, власне, що гірший, то краще. Я не мав жодного уявлення чи можна протриматися місяць на тридцять шилінгів, оскільки не знав Лондон так добре, як Париж. Можливо, варто було б спробувати жебрати чи продавати шнурівки. Мені згадалися статті з недільних газет про жебраків, які тримали зашитими в штанях по дві тисячі фунтів. У будь-якому разі, загальновідомо, що у Лондоні голод не загрожує, тож не було підстав цим перейматися.
Я збирався продати свій одяг в районі Ламбет, де жили бідняки й було чимало крамниць зі старим дрантям. У першій крамниці, до якої я зайшов, продавець був ввічливим, але не зміг мені допомогти; у другій продавець нагрубив; у третій — виявився геть
