У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл
Як приклад того, що я маю на увазі під розкішшю, яка не є такою, розглянемо дуже показовий випадок, який навряд чи можливий у Європі. Візьмемо індійських рикш і тяглових поні. У будь-якому далекосхідному місті сотні рикш, засмаглих до чорноти нещасливців, що важать вісім стоунів[171] і одягнені тільки в пов'язку на стегнах. Хтось із них хворий, комусь уже п'ятдесят. Без передиху вони з опущеною головою долають милі під сонцем і дощем, тягнучи візок за держаки, піт скрапує з їхніх сивих вусів. Коли вони рухаються надто повільно, пасажир обзиває їх bahinchut[172]. Вони заробляють по тридцять чи сорок рупій на місяць і легеневий кашель через кілька років. Тяглові поні — похмурі, злісні істоти, яких дешево продають, коли в них лишається сил лише на кілька років роботи. Їхні господарі вважають батіг заміною їжі. Роботу цих поні можна описати таким собі рівнянням «батіг плюс їжа дорівнює енергія». Зазвичай це близько шістдесяти відсотків батога і близько сорока — їжі. У деяких з них на шиї величезні виразки, тож їм доводиться цілий день тягати візок, натираючи рани до крові. Втім, навіть і тоді їх можна змусити працювати. Треба лише шмагати настільки сильно, щоб біль від батога був сильнішим за біль від упряжі. Після кількох років не допомагає уже й батіг, і тоді шкапу віддають на забій. Це приклади роботи, яка не є необхідною, оскільки немає жодної реальної потреби в рикшах чи тяглових поні. Вони існують тільки тому, що жителі Сходу вважають плебейством ходити пішки. Це розкіш, і, як знають усі, хто користувався їхніми послугами, дуже вбога розкіш. У цьому дуже мало зручності, й вона ніяк не може компенсувати страждання людей і тварин.
Те ж саме з плонжером. Порівняно з рикшею чи тягловим поні він — король, але його ситуація подібна. Він раб готелю чи ресторану, і його рабство більшою чи меншою мірою є марним. Адже, зрештою, чи є реальна потреба у великих готелях і розкішних ресторанах? Вони існують начебто для розкоші, але насправді забезпечують лише дешеву, фальшиву її імітацію. Тож недарма більшість людей ненавидять готелі. Деякі ресторани кращі за інші, але в ресторані неможливо отримати настільки хорошу їжу, яку можна було б скуштувати у приватній господі за ту ж ціну. Звісно, готелі й ресторани мають існувати, але немає потреби тримати для цього сотні рабів. Робота, яка там виконується, не відповідає своїй суті, розкіш полягає якраз у фальшивості. Пишнота, як її називають, насправді означає лише більшу кількість роботи для персоналу й вищу ціну для клієнта. Не виграє ніхто, крім власника, який зможе купити собі розкішну віллу в Дювілі[173]. По суті, «пишний» готель — це місце, де сотня людей безупинно працюють, як чорти, щоб інші двісті могли втридорога заплатити за речі, яких насправді не потребують. Якби забрати з готелів і ресторанів усе зайве й поставити за мету просто виконувати роботу ефективно, плонжери могли б працювати шість чи вісім годин на день замість десяти чи п'ятнадцяти.
Припустімо, що робота плонжера справді більш чи менш марна. Тоді постає питання, чому хтось і далі хоче, щоб він працював? Я намагаюся вийти за рамки суто економічних причин і збагнути, яке задоволення може комусь приносити думка про людину, яка все життя миє посуд. Адже немає сумніву, що люди — люди, які живуть у комфорті, — справді отримують задоволення від такої думки. Раб, казав Марк Катон[174], має працювати увесь час, коли не спить. Байдуже, потрібна його робота чи ні, він має працювати, бо робота сама по собі є благом — принаймні для рабів. Таке ставлення досі побутує, нагромаджуючи гори марної, важкої праці.
Я гадаю, що це прагнення зберегти марну працю є за своєю суттю простим страхом перед натовпом. Натовп (якщо продовжувати цю думку) — це стадо тварин, які можуть стати небезпечними, якщо матимуть вільний час. Тож краще завантажувати їх марною роботою, що не дає можливості думати. Інтелектуально чесний багатій, якщо його запитати про поліпшення умов праці, зазвичай відповість щось таке:
«Так, звісно, бідність — це дуже неприємно. Але вона від нас так далеко, що ми навіть насолоджуємося думкою про її неприємність. І не очікуйте, що ми будемо щось змінювати. Нам шкода вас, нижчі класи, так само, як нам шкода хворого на коросту кота, але ми запекло боротимемося проти будь-якого поліпшення ваших умов. Ми усвідомлюємо, що ви значно безпечніші в такому стані, як зараз. Теперішній стан справ нас влаштовує, й ми не збираємося зважуватися на ризик вивільняти вас навіть на зайву годину на день. Отож, дорогі браття, оскільки ви, очевидно, маєте трудитися, щоб оплатити наші мандрівки до Італії, то трудіться, й чхали ми на вас».
Таким є ставлення розумних, культурних людей, і це прочитується в сотнях написаних ними есе. Дуже мало освічених людей отримують менше, скажімо, чотирьох сотень фунтів на рік, і, природно, вони на боці багатих, оскільки сприймають будь-яку свободу, надану бідним, як загрозу власній свободі. Вважаючи єдиною альтернативою якусь похмуру марксистську утопію, освічена людина вважає за ліпше залишати речі в тому стані, в якому вони є зараз. Можливо, їй і не дуже подобаються її побратими-багатії, але вона припускає, що навіть найвульгарніші з них є менш ворожими до її насолод, ближчими їй, ніж бідняки, тож віддає перевагу залишатися з багатими. Саме цей страх потенційно небезпечного натовпу робить майже всіх освічених людей консерваторами.
Страх перед натовпом є забобонним страхом. Він ґрунтується на думці, що існує якась містична, істотна різниця між багатим і бідним, неначе вони належать до двох різних рас, як негри і білі люди. Але насправді такої різниці немає. Багаті й бідні різняться тільки їхніми прибутками, й більше нічим, і пересічний мільйонер є лише пересічним посудомийником, одягненим у новий костюм. Поміняйте їх місцями й — увага, стежте
