У злиднях Парижа і Лондона - Джордж Орвелл
Цілком природно що з цієї необізнаності народжується забобонний страх перед натовпом. Освічена людина уявляє собі орду недолюдей, які хочуть свободи тільки для того, щоб пограбувати її дім, спалити її книжки й змусити її працювати за станком чи вичищати вбиральню. «Що завгодно, — думає освічена людина, — будь-яка несправедливість, аби тільки не вивільняти цього натовпу». Вона не розуміє, що оскільки немає різниці між багатими й бідними, то й не йдеться про те, щоб вивільняти якийсь натовп. Натовп, насправді, на волі вже зараз і — в особі багатіїв — використовує свою владу, щоб облаштовувати величезні цехи з виробництва нудьги на зразок «пишних» готелів.
Підсумуємо. Плонжер — раб, зайвий раб, який виконує тупу й загалом непотрібну роботу. Його тримають зайнятим передусім через непевне відчуття, що він стане небезпечним, якщо матиме більше дозвілля. Освічені люди, які мали б бути на його боці, мовчки погоджуються з цим, оскільки нічого про нього не знають і, як наслідок, бояться його. Я говорю про плонжера, бо зараз розглядаю саме його випадок. Але те ж саме можна сказати й про інших незліченних робітників. Це лише мої власні думки про основні причини такого життя плонжера, які прямо не стосуються економічних питань і, поза сумнівом, багато в чому банальні. Я ділюся ними як прикладом думок, що виникають в голові у процесі роботи в готелі.
Розділ 23
Щойно залишивши «Оберж де Жеан Коттар», я вклався в ліжко й проспав майже добу — без години. Тоді я вперше за два тижні почистив зуби, помився, постригся й викупив речі з ломбарду. Це були два славні дні байдикування. Я навіть пішов до «Обержу» у своєму найкращому костюмі, сперся на шинквас і витратив п'ять франків на пляшку англійського пива. Це дивне відчуття — стати клієнтом у закладі, де ти був рабом раба. Борис шкодував, що я залишив ресторан у час, коли ми стали lancés[176] і з'явився шанс заробити трохи грошей. Якось згодом я спілкувався з ним, і він розповідав, що заробляє сто франків на день і зійшовся з très serieuse[177] дівчиною, що ніколи не пахне часником.
Увесь день я гуляв нашим кварталом і з усіма прощався. Того дня Шарлі розповів мені про смерть старого скнари Руколя, який колись жив у цьому кварталі. Дуже ймовірно, що Шарлі, як завжди, прибріхував, але це була хороша історія.
Руколь помер у сімдесят чотири, за рік чи за два до мого приїзду в Париж, але доки я там жив, люди в кварталі все ще говорили про нього. Він був не Деніелом Денсером[178] чи кимось такого рівня, але доволі цікавим персонажем. Щоранку ходив на «Ле Аль» збирати викинуті овочі, їв котяче м'ясо, носив замість білизни газету, використовував дерев'яні панелі своєї кімнати замість дров, пошив собі пару штанів з мішка — і все це маючи в банку півмільйона франків. Я б дуже хотів з ним познайомитися.
Як і багато скнар, Руколь закінчив погано, вклавши гроші в якусь ризиковану операцію. Одного дня у кварталі з'явився єврей, уважний, діловитого вигляду молодик, який мав першокласний план з контрабанди кокаїну до Англії. Звісно, у Парижі було досить просто купити кокаїн, і провезти його теж нескладно, але завжди знайдеться якийсь шпик, що видасть твою схему митникам чи поліції. Ходили чутки, що часто це роблять ті ж самі продавці кокаїну, оскільки контрабанду контролює синдикат, який не хоче конкуренції. Втім, єврей, присягався, що жодної небезпеки немає. Він начебто знав спосіб доправити кокаїн прямо з Відня не звичайними каналами, тож можна було не платити хабара. Він зв'язався з Руколем через молодого поляка, студента Сорбонни, який збирався вкласти в цю справу чотири тисячі франків, якщо Руколь дасть шість. За ці гроші вони могли б купити десять фунтів кокаїну і нажити на них непоганий статок в Англії.
Поляк і єврей доклали чимало зусиль, щоб видерти гроші з пазурів старого Руколя. Шість тисяч франків було невеликою сумою — він мав набагато більше зашитим у матраці у своїй кімнаті, — але для нього було мукою віддати навіть су. Поляк і єврей тижнями ходили біля нього, пояснювали, погрожували, умовляли, сперечалися, ставали навколішки й благали дати грошей. Старий напівбожеволів від жадоби й страху. Його нутрощі стискалися від думки отримати, може, п'ятдесят тисяч франків прибутку, та все ж він не міг змусити себе ризикнути грошима. Він сидів у кутку, сховавши обличчя в долонях, стогнучи й іноді скрикуючи в нестямі, а часто навіть ставав навколішки (він був дуже набожним) і молив дати йому сили, але ніяк не міг зважитися. Зрештою, більше від виснаження, ніж від умовлянь, він раптом здався. Розпоров матрац, де були сховані гроші, й віддав єврею шість тисяч франків.
Єврей приніс кокаїн того ж дня й швидко зник. Тим часом, і це не дивно після того шарварку, який зчинив Руколь, про цю справу знав уже весь квартал. Наступного ранку готель оточила й почала обшукувати поліція.
Руколь і поляк були в розпачі. Поліція була внизу, піднімаючись нагору й обшукуючи по черзі кожну кімнату, великий пакет з кокаїном лежав на столі, й не було ні куди його сховати, ні як втекти сходами. Поляк хотів викинути пакет з вікна, але Руколь і чути про це не хотів. Шарлі казав, що бачив усе на власні очі. За його словами, коли в Руколя намагалися відібрати пакет, старий притиснув його до грудей і пручався як божевільний, хоча йому й було сімдесят чотири. Він був страшенно наляканий, але радше б пішов до в'язниці, ніж викинув гроші.
Зрештою, коли поліція вже була поверхом нижче, в когось виникла ідея. У сусіда Руколя була дюжина бляшанок з пудрою на продаж. Ідея полягала в тому, щоб пересипати кокаїн у бляшанки й видавати за пудру. Пудру поквапом витрусили з вікна й замінили
