Скляні бджоли - Ернст Юнгер

«козака» тече кров, й просто хотів йому на це вказати. Тож я схопив його за руку й сказав ці слова, не тому, що хотів його зупинити, а просто мав намір привернути його увагу до певного недогляду. Вайґанд першим помітив, що щось не так, і я просто передав повідомлення ватажку. Я був переконаний, що йдеться справді про недогляд і що тут двох думок бути не може. Атьє має все виправити.

Проте я помилився. Атьє відштовхнув мою руку й подивився на мене з величезним подивом. Очевидно, те що «козак» був закривавлений він не вважав промахом, а сприймав, як щось цілком належне. Потім він знову замахнувся й ударив мене в обличчя. Водночас я почув, як він крикнув: «Бийте його!», й усі кинулися на мене. Це були мої найкращі друзі, які знали мене значно довше, ніж Атьє Ганебута. Одного його слова було достатньо, щоб вони почали ставитися до мене, як до ворога. Лише Вайґанд не брав у цьому участі. Проте він і не заступився за мене. Він зник, а я мав розплачуватися за його ліберальність.

Я був настільки вражений, що хоч і бачив, як на мене сипляться удари, але не відчував їх. Мій новий костюм також добряче постраждав. Але одяг часто рветься у бійці.

Тим часом, поки всі були зайняті мною, «козак» підібрав свою шапку і ранець та чкурнув геть. Врешті вони відчепились від мене і пішли геть. Я стояв сам, спершись об паркан, а моє серце вискакувало з грудей. Сонячні промені прямовисно падали на кущі; мені здавалося, що від них зелене листя аж почорніло. Я відчував гіркий присмак у роті.

Я довго стояв біля паркана й переводив подих, потім зібрався на силі й побрів до дороги з виноградниками. Якийсь час я блукав садками, аж поки вийшов у місці, де ще ніколи не бував. Нарешті я добувся до дороги, що служила кордоном.

Я був настільки спантеличений, що мені здалося, ніби вони повертаються. Я чув тупіт чобіт із залізними набійками й запальні вигуки.

— Ось він — снігур, це він був, це він!

І не встиг я второпати, що відбувається, як «козаки», зворохоблені нашим наскоком, кинулися до мене. За мить вони вже мене схопили. Я почув одного здорованя, який був їхнім ватажком: «Ви, сволота, десятеро напали на одного хворого хлопця, ну ми вам покажемо!» Цього разу я відчував і удари, і стусани, коли вже лежав на землі. Якщо й було в усьому цьому щось позитивне для мене, то хіба те, що в запалі вони штовхалися й заважали один одному.

Просто дивовижно, що в подібних ситуаціях ми з такою точністю встигаємо помічати окремі деталі. Так, я бачив, що у колотнечі навколо мене один з нападників ніяк не міг до мене дістатися. Його постійно відштовхували назад, одного разу його обличчя вигулькнуло зовсім близько біля мене, між ногами іншого. То був той хлопець, в якого з носа пішла кров — я впізнав його. Він не один раз намагався штрикнути мене олівцем, який дістав з ранця, але його рука була закоротка для цього.

Поза сумнівом, усе це могло б скінчитися досить кепсько, адже вони були цілковито переконані, що мають право на помсту. Вже було чути, як інші поспішають із собаками. На щастя, дорогою їхала підвода з пивом, з її козлів неквапно злізли два кучери в шкіряних фартухах. Вони почали по черзі шмагати своїми довгими батогами по гурту хлопчаків. Так вони навели лад ще й одержали задоволення. Мені також дістався болючий удар батогом по вуху. Натовп кинувся врозтіч, і я, ні живий ні мертвий, хитаючись, побрів додому.

Якраз коли з передпокою я прокрадався до сходів, з кімнати, де проходило святкування, вийшов батько. Кавування уже давно закінчилося. Я стояв перед ним у своєму костюмі, на якому не було живого місця, в чоботах, брудний, зі скуйовдженим волоссям та обличчям, яке годі було впізнати. З мого вигляду він зрозумів, що у цей святковий день я знову тягався за кучерським синком і десь встряг у бійку, що було цілком правильним висновком. Я не тільки зіпсував свято матері, а ще й у перший же день знищив дорогий костюм, в якому так гарно виглядав ще опівдні. На довершення всього надійшла скарга від приват-доцента.

Мій батько був спокійною, добросердною людиною. До того дня він жодного разу мене не вдарив, хоча підстав для цього мав досить. Та цього разу він вирячив очі й почервонів як буряк. Він дав мені два сильні ляпаси.

То знову були удари, яких я не відчував, — я був надто вражений. І скоріше наляканий, ніж ображений. Очевидно, батько одразу це помітив, він розвернувся і, злий, відправив мене без вечері в ліжко.

То була перша ніч, коли я почувався самотнім. Пізніше в мене часто були такі ночі. Слово «самотній» набуло для мене нового значення. Наш час буквально створений для того, щоб здобути такий відомий багатьом досвід, хоча його годі точно описати.

Здається, мій старий з часом щось довідався про перебіг подій, оскільки через кілька днів спробував залагодити наші стосунки, процитувавши віршика:

Під градом куль вже втретє

Штурмують ту гору…

Це були рядки з одного вірша, який нам задали вивчити напам'ять, він був присвячений давно забутій битві, а саме штурму Шпіхерських висот. А я справді тричі потрапив під роздачу, якщо не рахувати удару кучера.

Ми знову були в добрих стосунках, хоча, як не дивно, такий удар ніяк не забувається, навіть коли цього бажають обидві сторони. Тілесний контакт створює новий досвід. З цим доводиться миритися.

Цій події я знайшов тут місце через те, що вона охоплює більше, ніж один епізод. Вона повертається знову, як у житті можуть повертатися жінка, ворог чи нещасний випадок. Вона повертається знову, хоча й у іншій личині, та з тими самими дійовими особами. Коли почалися події в Астурії, ми знали, що цього разу буде не до жартів, попри те, що вже мали неабиякий досвід. У першому місті, в