Скляні бджоли - Ернст Юнгер

Я намагався придушити це відоме мені з дитинства відчуття. Воно було поза сферою моралі й не було виявом жодної заслуги, так само як відраза до певних страв не може бути предметом гордості. Бувають люди, для яких є нестерпним смак і навіть лише сам вигляд полуниць або крабів, як і загалом вигляд будь-яких страв червоного кольору. Тоді як інші, такі як я, не можуть дивитися на відрізані вуха.

При цьому в мої найкращі роки я не мав нічого проти насильства. Та я був охочий до такого лише з більш-менш рівними собі — слід було дотримуватися паритету. Коли, наприклад, під час шабельних боїв хтось утратив би своє вухо, то я також сприйняв би це як щось неприємне, але, в усякому разі, не як огидне. Це нюанси, які не так часто розрізняють, але, як то нерідко буває, все вирішують саме нюанси.

Коли ж не було рівності, переважало почуття огиди. Брак рівноваги спричиняв напад морської хвороби. Супротивник мусив бути озброєний, бо інакше він уже не був супротивником. Я любив полювання й тримався подалі від скотобоєнь. Рибальство було моєю пристрастю, та мені стало зовсім не по собі, коли я довідався, що зі струмків та ставків за допомогою струму можна виловити геть усю рибу, до останньої. Сам цей факт, лише те, що я почув таку розмову, було достатнім, щоб назавжди відбити у мене охоту до рибалки, тож більше я і в руки не брав вудочки. Темна тінь упала на в'юнкий струмок із фореллю й на тихі води, в яких дрімали в намулі соми й коропи, і чари розвіялися.

То була не чеснота, а суто нудотне почуття, що збурювало моє нутро, коли я бачив, як гуртом накидаються на одного, великий — на малого чи навіть дог на цверґшпіца. То був ранній прояв мого дефетизму, а згодом уже давня реакція, яка у нашому світі лише шкодила мені. Я часто докоряв собі через це і переконував себе, що коли вже я пересів з коня на танк, то маю змінити і спосіб мислення. Проте тут ішлося про речі, які надто важко приборкати.

18

Як то кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити, а то буде непереливки. Вперше цього мене навчив Атьє Ганебут, ще й дуже нав'язливо. Вже цей перший раз продемонстрував усі підступи моєї нещасливої зірки, тож він належить до теми оповіді, й про нього слід згадати, як і про інші випадки. Якщо ми згадуватимемо своїх вчителів, то в пам'яті постануть і ті, які вели нас з дитинства в той відтинок життя, що зветься перехідним віком. Для мене й сусідських хлопчаків таким авторитетом був Атьє Ганебут. Йому тоді було років шістнадцять чи сімнадцять, й у ватазі дванадцятирічних він користувався необмеженою владою. Він прищепив нам нове уявлення про авторитет та захоплення своїм лідером, за якого всі були ладні йти у вогонь і воду. Він не лише оволодів усіма нашими щоденними почуттями й бажаннями, а навіть снився нам уночі. Влада, що проникає до світу снів, є певним знаком. Людина опиняється — в позитивному чи негативному сенсі — у полоні того, про кого починає бачити сни. Від хорошого автора також слід вимагати, щоб він снився іншим. Там починається його влада.

Ми жили на околиці міста, на вулиці Вайнштрасе, кожен будинок стояв посеред великого саду. Вулиця виходила на широкий луг, який щороку затоплювали, щоб узимку була ковзанка. Ранньої зими деякі ділянки так і залишалися нескошеними. Під шаром криги я бачив квіти замерзлого літа. Матір нарікала на ці затоплення, оскільки через них восени в хату набігало безліч мишей.

Луг простягався до ставків лісника на Уленгорстських болотах. Уздовж лугу до нього прилягала колонія садових будиночків, яку ми називали «козаками». Нашим сусідом був надвірний радник Медінґ, відомий лікар старої школи, який провадив життя заможної людини. Окрім хатньої прислуги він ще тримав кухаря й кучера. В його приймальні стояв секретер, на якому завжди лежали рецепти, притиснуті зверху золотими монетами. Бідних пацієнтів він лікував за божу ласку.

Нам дозволялося гратися у великому, як парк, зарослому садку надвірного радника. Звичайно, найбільше нас там приваблювали коні. Ми знали кожен закуток стайні, возівні та сінника, а в помешканні кучера почувались, як у себе вдома. На щастя, син кучера, Вільгельм Біндзайль, був нашим другом.

У родині Біндзайля коні здавна відігравали важливу роль. Старий Біндзайль був тильзітським драгуном, у кімнаті висіло ескадронне фото, де можна було знайти і його з хвацькими вусами. Нижче було мотто: «Литовські драгуни не щадять і не бажають пощади». Дивлячись на старого Біндзайля, годі було це уявити. Він говорив плутано і якщо вже когось не щадив, то насамперед родину Комбуддлів.

Його брат, рідний дядько Вільгельма, працював консьєржем у школі верхової їзди. Він носив залізний хрест першого ступеня і брав участь у битві біля Марсла-Тур. Вільгельм часом брав нас із собою, й ми оддалік захоплювалися видатною людиною. Мій батько був не проти таких зацікавлень, він дарував нам книжки, які скеровували нас у цьому напрямі. Ми читали «Життя німецького рейтера», «Спогади Лутцовського єґера», «Великий король і його рекрут».

Уже тоді, гуляючи з друзями, ми заходили аж до боліт. Але це завжди було ризиковано, й після випадку з польовою стодолою ми не виходили за межі садів. На дамбі, що відділяла болото, ми якось розклали вогнище. Мій молодший брат Герман бігав з гілкою, що жевріла, й скрізь щось підпалював. Раптом ми побачили, як високі язики полум'я охопили пасмо сухого очерету. Зразу після цього вогонь перекинувся на вересове пустище. Спершу ми намагалися прибити вогонь гілками, але він угризався в болото, сухе як трут, і коли ми вже зовсім знесилилися від гасіння вогню та від жару, а наші підошви почали тліти, запалала польова стодола.

Тоді ми покидали гілки й кинулися до міста, ніби за нами сам чорт гнався. Але й там ми не мали спокою, від усвідомлення скоєного ми не могли всидіти на місці. Врешті ми розбили свою скарбничку й піднялися на готичну вежу міської церкви, що була заввишки близько ста метрів. Піднятися на вежу коштувало десять пфенніґів. Зате жахливу картину болотяної пожежі, на боротьбу з якою виїхало три пожежні екіпажі, ми спостерігали з висоти пташиного лету. Після безлічі сходинок нам уже вгиналися ноги, та коли ми здалека