Скляні бджоли - Ернст Юнгер
21
У такому разі, як я відчував, у Цаппароні на мене чекає стрімка кар'єра. Тож я маю дати зрозуміти, що мені сподобалося запропоноване ним видовище і лише загострило мій апетит. У такому разі я сприйматиму це як символ влади, як право на носіння в'язки прутів із сокирою[54], що належало Consul Romanus[55].
Хоча якби мені вдалося переступити через самого себе, перебороти свій дефетизм, то мені не потрібно було б виступати в ролі дрібного ліктора[56] Цаппароні. Тоді я спокійно міг би позмагатися з Філлмором.
Коли я був пригнічений власними невдачами, ця думка досить часто мене навідувала. Переважно, опинившись у скрутній ситуації, подібній до цієї, я просто гаяв час і намагався уникнути чергової брутальності, що, на жаль, сьогодні стала ознакою життя. Так само і тут можна було побитися об заклад, що я, розвиваючи образ тирана на чолі міста-держави, навіть не був здатний доторкнутися до одного з цих вух, байдуже — штучні вони чи справжні. Це вже було просто смішно.
Що подумає Цаппароні, коли я торкнуся одного вуха? Він застерігав мене лише від бджіл. Можливо, він якраз шукав того, хто міг доторкнутись до вух. Тож я вхопив одну з підсак, що стояли в кутку альтанки, й рушив до найближчого болітця. Там я націлився на одне з вух і виловив його з твані. То було велике й гарне вухо, як у дорослого чоловіка, бездоганно зроблене. Я пошкодував, що не мав із собою лупи, та мій зір був достатньо гострим.
Я поклав свою здобич на садовий столик і спокійно взяв рукою. Слід визнати, що копія була просто досконалою. Майстер довів свій витвір до такого ступеня натуралізму, що навіть не забув про жмутик волосинок, які вирізняють чоловіче вухо в зрілому віці й переважно зголюються бритвою. Він навіть відтворив невеличкий шрам — то вже був доволі романтичний хід. Зразу було видно, що люди працюють в Цаппароні не просто за гроші. То були митці небаченої точності.
Димчасто-сіра голова знову підлетіла зовсім близько й майже завмерла з висунутими равликовими ріжками і тільки ледь дрижала у повітрі. Я не звернув на неї жодної уваги, адже мій погляд був спрямований на об'єкт, який я вивчав, що різко вирізнявся на зеленій поверхні столу.
Ще в школі ми вчили, що предмет, який ми певний час розглядаємо, знову з'являється у вигляді своєрідної візії, коли відвести погляд убік. Ми бачимо його на стіні, на яку дивимося, або всередині ока, якщо стуляємо повіки. Часто такий образ відзначається великою точністю деталей, демонструючи з них такі, які ми сприйняли лише підсвідомо. Копія відрізнялася від оригіналу лише кольором і в глибині ока поставала у цілком новому світлі. Тож коли під час споглядання мене охопила раптова слабкість, перед моїм зором у ніжно-зеленому сяйві пропливло вухо, тоді як поверхня столу набула криваво-пурпурового кольору.
Подібним чином існують також ментальні відбитки, що ніби нас гіпнотизують, своєрідні інтуїтивні анти-образи, що відтворюють ту частину сприйняття, яку ми притлумили. Таке притлумлення відбувається під час будь-якого сприйняття. Адже сприймати означає відкидати зайве.
Коли я розглядав вухо, то зрозумів, що втілилося в життя моє бажання того, щоб воно виявилось несправжнім, штучним, ляльковим вухом, яке ніколи не знало болю. Тепер воно постало переді мною у вигляді копії й відкрило для внутрішнього ока те, що із самого початку й весь час я знав, коли зрозумів, де міститься своєрідний епіцентр цього саду, вигляд якого ніби нашіптував мені слово «пильнуй!» Тоді в Астурії вони повитягали трупи з могил, щоб таким чином скасувати людяність. Ми знали, що після такого прийому на нас може чигати лише щось лихе, що ми ввійшли в браму пекла.
Тоді як тут панував дух, який відкидав вільний і недоторканий образ людини. Він вигадав цю прикрість. Він хотів узяти за міру людську силу, подібно до кінських сил, якими вже давно рахували. Він прагнув одиниць міри, що є рівними й подільними. Для цього слід було знищити людину, як до неї було знищено коня. На вхідній брамі мусили красуватися відповідні знаки. Хто з ними погодиться, ба навіть хто просто збагне їх, той і буде тут потрібний.
22
То був ганебний знак, своєрідний вхідний квиток. Так провідники, які хочуть провести нас до лихого місця, тицяють нам у руку сороміцьку картинку. Мій демон мене попередив.
Коли я розгадав підступ, мене охопила несамовита лють. Старий воїн, легкий кавалерист та учень Монтерона принизливо напрошується в контору, в якій демонструються відрізані вуха, а в той час хихотять за лаштунками. Дотепер я ще воював з порядною зброєю й залишив службу до того, як огидні посіпаки повигадували свої убивчі пожежі. Тоді як тут готують нові виверти, в дусі ліліпутів. Як завжди, головне призначення будь-якої завіси — дати визріти несподіванці, їм не бракуватиме приватних нишпорок, адже існують такі країни, де кожен стежить за кожним, а коли цього вже замало, то кожен готовий закласти самого себе. Це була справа не для мене. Я вже тут усе побачив, мені був миліший ігровий стіл.
Я перекинув стіл і відкинув вухо з дороги ногою. Димчасто-сіра голова стала зараз надзвичайно жвавою, літала вгору і вниз, як підглядальник, який хоче насолодитися подією з усіх можливих перспектив. Я кинувся до сумки для гольфу й вихопив міцну залізну ключку, якою можна було добряче замахнутися. Коли я став у відповідну позу, залунала коротка сирена, з тих, які можна почути в бомбосховищах. Та я на це не зважав, а, крутнувшись навколо власної осі, влучив металевою ключкою точно по димчасто-сірій голові, розтрощивши її на друзки. Я бачив, як з її черевця вискочила пружина. А за нею заляскотіло, як від вибуху петарди, й червонясто-коричнева хмарка здійнялася в повітря. Мені здалося, що я знову почув голос: «Заплющ очі!» Скалка влучила в мене й пропалила дірку в рукаві. Інший голос вигукнув, що в альтанці є мазь
