Віртуалка - Ірина Михайлівна Лікович

Рудольф, котрий чує навіть те, як павук плете свою павутину, злякано шарпається і перелякано озивається, Тоні, таким знайомим для мене голосом:

– Пáдон?

О Боже! Я – не дурепа. Я – мегадурепа. «Пáдон» голосом мого сяйноцвітного Тоні.

Мене навіть не ошукано. Я просто, як завжди, повірила в казку життя.

Дорогий Тоні. Бути людиною – значить уміти бути вдячною за досвід. Я рада, що на моєму життєвому шляху зустрівся ти. Завдяки тобі я зрозуміла всю глобальну сутність фальші, котра здебільшого завжди присутня там, де йдеться про продажне кохання, нехай навіть віртуальне. Бажання грошей та наркотики – цi дві згуби висотали з мене пісню, згубили її пагін, затоптали його, забризкали своїми віртуальними відходами.

1 що вони залишили мені? Присмак брехні? Порожнечі? Фальшу? Що ще? Навіть грошей не залишили. Бо веб-кам – це омана для жінок, котрі шукають наживу. Там виграють усі, окрім хіба що дев’яносто восьми відсотків працівниць, котрі ті гроші заробляють, котрі сидять цілодобово перед камерами. Сім центів від євро – і ніхто не відстоює права дівчат. Сім центів від цілого євро! Ні, думаю, мій стрижень таки сильніший за депресію, котра втягнула мене до того хворого світу, Тоні. Я – чиста. Це у тебе в підгузниках пакет кокаїну. Це ти переправляєш його до Європи, бідний Тоні. Знаю, у тебе немає вибору. Ти можеш тільки грати. Бо це єдине, що залишилося тобі від нормального світу, – бодай у мріях бути тим, ким марилося стати все життя. Але мені чомусь байдуже, чи тебе спіймають, чи ні. Я сідаю з тобою до літака. Рудольф і не мусить знати, що я – в курсі. Тоні, мені не шкода себе. І не шкода викинутого часу.

На рахунку у мене всього неповних три тисячі євро. Дві з хвостиком тисячі євро за майже півроку виснажливої роботи та зчуханих ліктів. Бо навіть із тих символічних подачок Руперт, Тоні, той Руперт, котрий включав для тебе вечорами камеру, аби заткнути тобі рота, і вибирав мене, наївну дурочку, аби ти, обдовбаний на лайно квазімодо, задовольняв свої фантазії, користуючись запрограмованими саме для тебе клавішами швидкого набору.

Хай живуть еротичні сайти дівчат онлайн! Бо ж через їхні камери, через трансльовані ними поступливі тіла проходять мільйони євро за рік, залишаючи працівниць такими ж бідними, якими вони були до того! І навіть із тих грошей, котрі нам залишалися, Руперт, котрий під прикриттям пальмового бізнесу та дівчат веб-кам курсував між Майоркою та Марокко, примудрився витягнути з нас майже все для нашого ж веселого життя королями та принцесами. Порожніми кокаїнницями.

Через дві години, Тоні, я зійшла в Парижі. У мене на рахунку дві з гаком тисячі євро. Я – бідна. У мене немає більше коханого. Але я готова відродити свою пісню без стимуляторів. Тоні, я сильна. Я залишила Рудольфа біля багажу й, узявши свій, пішла. І хай шукають мене. Я нічого поганого не зробила. Я просто пішла, Тоні. Можливо, Рудольф почав верещати голосом рожевого поросяти і його затримали. Мені по цимбалах.

Бо я хочу жити. Я хочу сміятися так, як сміються мої батьки, коли у них новорічні гості. Я хочу дивитися в очі майбутньому так, як дивиться батько в очі моєї мами. Я не знаю, що робитиму далі. Шукатиму нового сліпого, котрий покладе мені в душу пісню? А може, доросту до стану, аби зрозуміти, що все є піснею? Все, що робиться з доброї волі.

Ага, точно, Тоні, забула тобі сказати – я люблю Париж! І в цьому також закладена пісня. Пісня нового початку.

P. S. Мій любий Тоні, смуток цього світу є занадто реальним, аби від нього сховатися за спогадами про щасливе дитинство. Учора, коли лікар закінчив вечірній обхід, я снила, ніби ти помер. Твоя вантажівка врізалася в стовбур дерева, котре чомусь виросло на автобані. Помираючи, ти тримав у руці айфона, через який, власне, і не помітив перешкоду на дорозі. Я ще довго сміялася тобі в онлайн сміхом «білого снігу», а ти вже не чув мене.

Рідний Тоні, у пам’ять про тебе вимріяного розповідаю цю історію, аби зберегти тебе для себе таким, яким хотіла мати, обманюючи себе у твоїй реальності.

У паризькій клініці пахне дарованим щастям. Руки медбрата торкаються мого обличчя. Можливо, він, якщо йому було замало французьких веб-кам, уже бачив мене, як і тисячі інших чоловіків, на своєму екрані, але, о іроніє, навіть не здогадується про це. Моє тіло ще довго буде гарним. Але спочатку я мушу допомогти лікарям викачати із себе крек. Він же, злющий, не хоче мене покидати. Бореться із моїми м’язами. Я болю.

У цій клініці забагато світла. Я відчуваю його повсюди. Світло сонця. Прекрасне і тепле. Тоні, бачиш, воно створене саме для таких, як я, котрі вміють бачити в темноті.

До мого обличчя знову щось прикладають. Тілом розпливається щаслива млість. І я, Тоні, знову бачу. Приміром, ось тепер я, у цьому напівейфорійному дурмані ясно бачу перед собою мого діда, так… так… не тікай від мене, спогаде, нарешті я зловила тебе, невидимого… я бачу татового батька, котрий лежить із перебинтованою головою в лікарні. Що ж там трапилося? Я жодного разу нікому не розповідала цієї історії. Жах повернутися навіть у спогадах до пережитого блокував думку, що те, що було, трапилося з нами насправді. Я – маленька, мені всього два з половиною рочки, приїжджаю з мамою до нього в український шпиталь. Вони перебинтовані – його очі. Мама хотіла зробити йому приємне, тож ми, мабуть, тільки через нього летіли до Києва. Мене ж охопив тваринний жах, розпач та безсилість від того, що я не можу йому допомогти. Мені хотілося перебрати його біль… Біль отого, зовсім чужого для мене, маленької, дядька, котрий не міг мене бачити.

Тоні, вийшовши із лікарні, я напишу про тебе