Віртуалка - Ірина Михайлівна Лікович
Ома казала, що Web-cam-портали – це просто модерніша версія колишніх Peep show. Банні, мама якої колись працювала у тих скляних будках, погоджувалася з нею. А одного разу ти, Тоні, захотів дізнатися, чи існує, на мою думку, типовий клієнт веб-кам. Ні! Вони занадто різні. Як за віком, так і за соціальним станом. Зазвичай їм від 18 до 55 років. Будівельники та академіки, ніхто не цурається жінки-картинки, яку можна бачити, але до якої не можна доторкнутися.
Тоні, інколи я замислююся над тим, куди доведе нас техніка і наша усвідомлено вибрана самотність?
Ми вже маємо вібратори, силу поштовху яких може вимірювати клієнт. І це тобі після невинних кабінок Pееp show! А що буде років за двадцять? Ми зможемо куштувати смак наших тіл? Тоні, я почала була боятися техніки і віртуального світу, який наповзав на мене звідусіль. За день моє тіло бачили сотні віртуальних чоловіків. Скільки ж їх було там, у мережі? А дівчат? Коли переглядала еротичні сайти, аби порівняти себе з іншими працівницями, лякалася, бо здавалося, що половина жіноцтва нашої планети, котра продовжує своє існування саме завдяки зляганню, у цю хвилину вийшли голяка в онлайн. Їх забагато. Весь світ оплутав Інтернет. Весь світ робиться віртуальним. І навіть той, хто боїться людей, але прагне спілкування, – не мусить змушувати себе зустрічатися із собі подібними. Адже є Інтернет, в якому не обов’язково соромитися бути собою. Тут можна викидати лайно своєї підсвідомості всім і вся. Не боячись бути несприйнятим чи, упаси Боже, висміяним. Бо ж клієнт – Король. Він – Бог. І саме до його послуг у різних кутках планети сидять голі дівчатка, чекаючи поруху його пальця, котрий направить механічного прутня до одного з їхніх отворів.
Їм, звичайно, замало простої електронної вібро-вагіни, або ще краще – водяної піхви, ти, мабуть, не чув про неї, Тоні, це така штучка, чимось схожа на водяний міні-матрац, гідророзкішниця, клієнти просто балділи, коли насаджували на себе те нове секс-шопівське диво.
Після пожежі Рудольф став ще більш нестерпним. На колесах «тинявся» нашим «офісом» (коли Джеф, стомившись слухати його благання та прокльони, зносив його донизу), відштовхуючись від підлоги перебинтованими та знизу розбухлими аж до втрати природних людських форм худенькими зверху ніжками-патичками, залишаючи за собою плями гидкої, жовтої, зле смердючої рідоти. На білому бинті нервово копошилися кілька комах, схожих на мурах. Нажахані, вони, мабуть, гарячково міркували, як їм тепер потрапити до свого звичного середовища.
Він усіх по-конкретному дістав, той хворий Рудольф Каперманн, і дівчата тільки й шепотіли, що чекають на те, аби Руперт віддав його до будинку, де живуть такі ж, як і він, – курдуплики. Ми не могли зрозуміти, що саме стримує нашого раціонально мислячого шефа позбутися родича, до якого він, чесно кажучи, не виявляв жодних ніжних почуттів.
Взяти до уваги хоча б авіаквитки, котрі Рупертові доводилося купувати для брата, адже той чи не щотижня літав до материка. Рудольф був дуже дивним дядьком. Він не завжди літав з летовища Майорки, влітку, наприклад, не міг вистоювати, тобто висиджувати довжелезних черг. Бо ж у таку пору року небесні машини у столиці острова приземлялися щохвилинно. А черги тяглися ледь не за територію летовища. Тому інколи Рудольфа переправляли поромом до, як вони говорили, іншої Іспанії, й уже звідти довозили до якогось із аеропортів. Після інциденту з Сандрою Рудольф просидів удома аж три тижні. І тільки потім, після його численних істерик та гучних сцен, його до Братислави провела Каті. Вона два дні носилася знервованою фурією будинком. Їй зовсім не хотілося бути нянькою скрюченого в клубок квазімодо. Але що поробиш, у нашому домі без діла не сидів ніхто. Єдине, що мене дивувало, так це мовчазна згода шефа на всі ті безсенсові куражі світом. Заради чого? Аби подивитися невидющими очима на те, який він, той Дунай у Братиславі? Чи посидіти в п’ятизірковому готелі Цюріха?
Після пожежі Рудольф три тижні не виходив у «великий світ». До моєї кімнати доносилися його розпачливі і нервові крики:
– Я також хочу бути людиною! Я – не тварина!
– А кашляє точно як пес, – доповнила Каті, стоячи біля східців.
Бухикання хворого справді нагадувало кашляння пса, котрий вдавився рибною кісткою.
Знаєш, Тоні, що він мені одного разу сказав? Що мріє купити сирену і виставляти її у вікно, коли йому заважатиме дзявкіт нашого вуличного пса чи гучні оплески тому співцеві на нашій площі. Тоді хай побачать інші, як воно нелегко, коли до твого простору вдираються небажані звуки, що заважають концентруватися!
Тоні, у нашому краї вже два місяці не дощило. Пожухлі трави вигойдували сухими тілами на лоні вітру. Перестиглі плоди апельсинів відривалися від гілок і падали на землю, аби зігнити. Гранати в’янули, ще тільки зеленіючи. Очікували своїх днів оливки. Зарослі екзотичними деревами ліси ще ховали у собі прохолоду. Але я її уже не мала. Я, мов та іспанська вигоріла земля, що чекала на рятівну вологу, чекала на тепло твоїх пальців, що вистукають по клавіатурі мого мозку нескінченність нашої казки про отаку мою першу дивну любов.
Віртуальне кохання.
Так, Тоні, я покохала тебе. Полюбила свої історії у моїх же вустах, що дарувала тобі. Тоні, мені було двадцять, і я сумувала, бо мала у собі незнання та нерозуміння себе. Сумувала, бо не могла до кінця відчути, звідки береться смуток.
Тоні, раніше я частіше сміялася заливним сміхом. Клієнтам. Потім сміялася тільки тобі. Зараз сміюся тобі, хоча наші платні сеанси моєї терапії вже й перейшли на стадію серйозності. Туди, де не говорять про погоду та вигаданий добрий настрій.
До Калли П.
