Віртуалка - Ірина Михайлівна Лікович
Так би і задихнувся Рудольф у своїй даховій квартирі, безславно померши на казковому острові у бідацькому селі Калла П., не змігши в паніці погасити полум’я дерев’яного, притуленого до стіни столу, що загорівся від сухого букета на ньому, котрий у свою чергу зайнявся від ароматизованих свічок, що їх розумак містер Курдуплик, той, що навіть мухи на своїм носі не міг побачити (а якщо відчув її, муху, то у паніці волав мов недорізаний, не знаючи, чи то йому на дихалку сів велетенський павук, чи потойбічне чудовисько лоскоче роздуту від невитягнутої з нього рідини ніздрю), запалив для святкового настрою тільки йому відомого фесту.
Але Бог таки почув каліку, бо від букета взялися тліти і розетка та трійник, сталося коротке замикання, і в нашому домі «полетіло» світло. Першим до кімнати Рудольфа поволікся розлючений Руперт, котрий уже, мабуть, сотні разів погрожував віддати порушника нашого спокою до притулку для хворих. Але тільки з йому відомих причин залишав свого на п’ятнадцять років молодшого брата у будиночку на плаці де Лорент.
«На свою голову тримаю його тут», – бідкався він Каті, але при Рудольфові злостиво мовчав, дивлячись на покорчене тіло курдуплика переповненим роздратуванням поглядом.
Я подалася слідом за шефом. Ти ж дивувався, Тоні, що для нас, тих, хто показував своє тіло всьому світові, пройтися напівголяса чи навіть голяка перед Рупертом, котрий до всього ще й робив наші еротичні фотки та відео, було звичним явищем. Ми навіть на балкон покурити виходили, загорнувшись у простирадла і не змивши бойового макіяжу.
Уже на закручених спіраллю дерев’яних східцях я відчула, що пахне горілим. Заскочивши до кімнати, побачила Рудольфа, що лежав на підлозі й уже, на щастя, не репетував. Отримавши вогняно-димовий шок, неборак пролежав після інциденту в кімнаті три дні (з перервою на примусову поїздку до лікарні на діаліз). Мені було шкода його. І я щодня приходила до сліпого, аби розважити бідолаху бодай сидінням біля його ліжка.
Він же, у напівсонному мареві, кленув на чім світ стоїть нас, продажних дівок, котрі готові за кілька центів засовувати собі до рота ледь не бейсбольну биту, аби стимулювати рвотний рефлекс і цим самим задовольнити бажання котрогось із ненормальних клієнтів. Він поливав брудом свого брата, нашого лиса Руперта, називаючи його в’ялим недоноском і погрожуючи залишити того без підтримки. Я, аби розважити хворого, закачувала до старого комп’ютера у лівому кутку його бідно вмебльованої вітальні (якщо не рахувати диванчика, на котрому він спочивав, у вітальні стояли тільки чорна шкіряна софа та дорогущий електровелосипед для хворих, яким він не користувався, бо мав набряклу від рани пивною кришечкою ногу) аудіозаписи Брехта, Шіллера, Нестроя та Бахман. Через нього навіть сама полюбила оту лякливу Ундіну. Я закачувала до комп’ютера старішої, ніж наші, моделі (котрого, мабуть, Руперт там поставив, аби йому не заважав) німецькомовні п’єси, аби сліпий міг скорочувати свій довгий час на ліжку не криками про людську та Божу несправедливість, а слуханням історій його улюблених авторів.
Тоні, я увесь час дивувалася, якою живою та динамічною була фантазія бідного Рудольфа, котрий до кінчиків волосся фінансово залежав від свого брата. У ті дні я зрозуміла, що хочу розповісти тобі все. Про моє місцезнаходження. Про обов’язки віртуалок. Але ти з якогось дива перестав приходити. Кілька вечорів, як на зло, тепер уже наймиліший моєму серцю сайт live-strip не подавав ознак твого життя. Це було нелегко, чекати на тебе і не розуміти раптового зникнення. Думалося всяке: що ніби ти втрапив до автокатастрофи і зараз лежиш десь у фатальній лікарні старого Тріра й чекаєш на мене, свою Діану, Діанку, Діаночку.
Як я тоді перенервувала. Вірила тобі, й водночас початкова стадія недовіри точила моє вже раз обдурене серце. О, як я зраділа, коли ти повернувся, мій теплий куточку надії, повернувся, аби сказати просту банальність: у тебе в дорозі вкрали айфона. І ще щось, так, саме те, чого мені хочеться чути від тебе, – ти скучив за своєю дівчинкою-картинкою.
Ні-ні, ти тільки не смійся з мене, мій дорогоцінний Тоні, я справді тоді дуже чекала на тебе. Дні тяглися довго, і кожна хвилина робила мені боляче, бо я не хотіла, аби настало «без тебе». Бо ж без тебе втрачався сенс мого добровільного ув’язнення. Хто б інший слухав мене так довго? Я не знаю, чого я чекала від тебе. Якого порятунку бажала собі. Була якоюсь нерішучою. Не знала, куди мені йти, аби знайти себе. Замало часу минуло, занадто мало… аби стати здоровою. Я була якоюсь ненормальною віртуалкою. Мабуть, не справжньою. Виконувала роботу вже не на так взахлин, як коли мстила Іґарюші. По-інакшому. М’якше. Ніби відтягуючи дні, коли доведеться-таки замислитися над важливим запитанням: «А що ж далі чинити зі своїм життям?». Так, ніби притягуючи магнітом швидкоплинні вечори, у які моїм же голосом вливався ти, мій уважний слухачу.
Руперт уже потроху починав злостивитися на мене. Він очікував більшого. Думав, що знайшов у Відні копилку, а отримав – бляшанку. Дівчину, котра не приносила великого прибутку і до того ж часто нехтувала правилами. Бо ж в інструкції віртуалки було чорним по білому написано, що клієнт, якщо цитувати дослівно, – «король і Бог», йому відмовляти не можна. Та я й не відмовляла, Тоні, просто писала декотрим нахабам, що я не робот і що рухатися так, як він вимагає від мене, – не можу. Бо ж навіть король має бути навчений гарних манер, правда?
Але мені поталанило ще раз, бо мене приблизив до себе Рудольф. Після зникнення з нашого простору Сандри вони шукали їй заміну для курдупликових
