Віртуалка - Ірина Михайлівна Лікович

Тоні, я часто допомагала геру Каперманну, хоча він не раз зривався на мені, кричав, але я розуміла його біль, біль каліки. Я готувала йому їсти, доки він розповідав мені щось, потім він їв, гублячи половину їдла, не донісши до рота. Він був потрібним мені тому, що моє серце потребувало ще й живої людини, про котру можна піклуватися. А ще не знаю, чи повіриш ти мені, але я інколи снила ним, тим сліпим дядьком. Я тяглася до нього ручками, котрі чомусь у сні ставали дитячими: пухкенькими й короткими. І він посміхався до мене, чомусь також маленької і геть беззахисної. І мої очі наливалися сльозами втраченої радості.

Я знаю, Тоні, що для тебе світло фар уночі було символом життя. До мене ж в онлайн заходили диваки, які не мали ні символів, ні сенсів. Для Антана я завжди тримала під ліжком горілчану пляшку, наповнену водою. Коли він втюхикувався до мого Інтернет-простору, я вже знала, що йому потрібно. Він просиджував у мене довго. Руперт казав, що за кілька років той залишив сайтові близько мільйона євро – половину спадку від багатого батька. Але той спадок не допоміг йому нічим, бо він міг кінчити тільки тоді, коли бачив партнерку п’яною. Спочатку я було й собі купила пляшку вина. Але швидко зрозуміла, що спиватися із ним не маю ані найменшого бажання. Тим паче що наші із ним чатування зводилися завжди до одного – я, мов за сценарієм, мала п’яніти, а він, бачачи мої розмиті рухи, захлинався своєю мокрою радістю. Так-так, Тоні, тобі не почулося. Я справді сказала «захлинався». Бо Антан любив гратися ротом із власною спермою. Старанно проливаючи її на долоню, він потім бавився нею, мов дитина після солодкої цукерки із власною слиною.

Тоні, любити тебе – це ніби любити життя, триматися його, відчувати всі фарби на веселці нашого різнобіччя своїм тілом. Я відчувала тебе кожним своїм порухом. Тоні, я хотіла бути для тебе піснею. Хотіла проспівати тобі наше майбутнє, бо вже вимріяла його для нас. Чи мало воно зробитися для нас довгим чи коротким – не мало значення. Головне, аби спільне. Одне на двох. Я би вже й рада була покинути життя під дією «снігу», хотіла, аби твої поцілунки стали реальними. Я чекала, коли ти перший запропонуєш зустріч. І ще не знала, як відреагую тоді, хоча уже й розповіла тобі всю правду про себе. Прожиті у чеканні онлайн хвилини у Каллі П. тягнулися довго. Так, ти часто розглядав на карті оту прекрасну і прокляту, просякнуту бідністю іспанську землю, те крихітне село острова Майорки. Той міні-центр наркобізнесу. Тоні, ти знаєш, мушу тобі зізнатися, що я полюбила білий порошок. Ні, зовсім не стала залежною від нього, але, втягнувши тоненьку цівочку носом, відчувши терпкість, а потім приплив енергеї, я могла спілкуватися з ними, клієнтами, годинами чекаючи на тебе.

І ти знаєш, Тоні, після білої радості в носі щипало, а на серці ставало дуже легко. Втрачалося відчуття часу і зникала реальність. Тоді оживали клавіші моєї щоранку продезінфікованої клавіатури, тоді загоралася життям картинка на моніторі, і я вдивлялася у неї з бажанням віднайти там зародки (чи залишки?) життя. Тоні, життя для мене стало несправжнім, а несправжність зробилася життям. І я більше не функціонувала як людина. Я – Віртуалка. Я – всього лише картинка на двох (у кращому випадку) моніторах.

Що ж, бути віртуалкою – ще не значило бути кінченим стервом. Бути нею – заморозити свої відчуття, проживати себе комп’ютерно. Пропустити техніку та Інтернет крізь своє тіло, а тіло нещадно пролити мегапікселями крізь вічка камер та підсвідомість мастурбанта.

Так, павук Інтернету проник уже всюди. Він навіть спромігся зіткати свою павутину у квартирі сліпого Рудольфа. Я одного разу навіть запитала його, як він вмикає комп’ютер, коли слухає музику чи радіо-он-лайн. До речі, він любив ловити австрійські хвилі, ті, де говорять про релігію. Він сказав, що електронну машину йому зазвичай вмикає Руперт або, якщо той у від’їзді, Каті. Тоні, неймовірно, але сліпий показував мені не раз, як він майже безпомилково друкував слова. Його зашкарублі пальці точно вираховували відстань від однієї клавіші до іншої. Колись, тоді, коли доля безсердечно втиснула його до інвалідного візка, він писав роман. Писав довго, кілька разів переписуючи. Потім трапився нещасний випадок з очима. Його зір ставав усе гіршим і гіршим… Так і навчився підсліпуватий друкувати «всліпу». До речі, я також, коли не користувалася клавішами швидкого набору, набирала відповіді клієнтам, уже не зиркаючи на безпровідну клавіатуру, що лежала біля мене на ліжку.

Рудольф… Молодший син пристарілих батьків, його відділяла від брата не тільки прірва довжиною у п’ятнадцять років. Між ними все життя, говорив він, стояла стіна нерозуміння. Навіть свого першого сина мати народила в нелюбові. Він був усього лише засобом влаштування її життя в Європі. Батько, під страхом скандалу на роботі, таки одружився з на двадцять років молодшою від нього маленькою, милою на перший погляд і на той час вагітною від нього іспанкою, котра приїхала до Німеччини з метою відвоювати ще не народженій дитині батька. Матіаса, сорокалітнього нареченого, діти завжди тільки дратували, і він колись навіть поклявся ніколи їх не мати. Чи не тому ж бо жоден із його синів не залишив цьому світові нащадків?

Кому із обидвох братів найбільше не поталанило, я сказати не можу. На долю старшого випало мовчазне споглядання батьківських сварок та їхніх переповнених ненавистю і взаємною агресією сутичок. На долю молодшого – смерть батька, котрий зробив його сиротою у три роки, та відходу від їхнього дому старшого брата. Мати почала стрімко набирати вагу. Рудольф розповідав, що у п’ятдесят вона перетворилася на зовсім іншу людину, ту, котру не впізнавали на вулиці. Її обличчя судомилося від ненависті до цього жорстокого світу, а руки вкрилися мозолями від важкої роботи прачки та щоденного лупцювання сина, котрий, на її невимовний жаль, не народився донькою, яка мала б доглядати стареньку матір. У дитинстві Рудольф був товстим