Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан

Мовляв, бельгійці вже в Брюсселі можуть виявити помилку й виставити штрафні санкції – до двох тисяч доларів.

– Нащо ви з ним розмовляли по-українськи? – сказав хтось із тих, котрі стояли за мною в черзі. – Тут це тільки шкодить…

Справді, всі з української авіакомпанії, з паном віце-президентом включно, спілкувалися зі мною мовою сусідньої держави. Але на той момент мені якось на думку не могло спасти, що так важливо у своїй державі розмовляти іноземною мовою. Кому хочу висловити щиру подяку, то це колезі-журналісту з івано-франківської газети «Галичина» Богданові Вівчару. Він залишався зі мною до остаточного вирішення, вірніше, невирішення питання, втішав і просив за мене вже тоді, як інші пішли на посадку. Журналістська і чисто людська солідарність колеги, хоч ми познайомилися лише перед цим ввечері, трохи згладила розчарування і гіркий осад від того, що сталося.

З другої спроби

Можете уявити, з якими почуттями я повертався з Борисполя до Києва. Я вже було подумав, чи не краще взагалі махнути на поїздку до НАТО рукою, але Джон Карвацький і Роман Ліщинський переконали, що цього робити не варто, адже за тиждень вирушала друга група українських журналістів-міжнародників. Із паном Карвацьким ми рушили до бельгійського посольства. Тут поойкали і поспівчували, а потім «випливла» молода чорна-пречорна африканка і щось залопотіла французькою, сяючи білозубою усмішкою.

– Каже, що то вона допустила помилку, – переклав Карвацький, – і за це перепрошує. У той день було багато роботи, і вона написала не ту цифру.

Отож, як я переконався, помилок, які можуть завдати неабияких прикрощів, припускаються не лише українські чиновники і секретарки. З допомогою співробітника натівського інформцентру були внесені зміни й у авіаквиток.

Втім, як виявилося, я був не єдиною жертвою недбальства співробітників бельгійського посольства. Коли приїхав за тиждень до інформцентру, секретарка директора Наталка повідомила, що в одному з паспортів з другої групи вдалося також виявити помилку – тепер уже у візі були недописані дві цифри. Але поки я розмовляв, зайшла ще одна кандидатка на поїздку до НАТО – головний редактор міської газети «Приазовский рабочий» із Маріуполя Віра Черемних. Перечитавши для певності її візу, миловида секретарка схопилася за серце, а потім, оговтавшись, попросила закурити. Виявляється, віза була датована 1996 роком, до кінця робочого дня лишалося не так багато часу, а до щедрого на помилки посольства далеко.

Цього разу все обійшлося благополучно. Наступного дня всі ми, одинадцятеро, потрапили до «Боїнга». Три години польоту, перемежовані доволі смачним сніданком, пролетіли навдивовиж швидко. Летіли майже над суцільним полотном білих хмар, які вкривали Європу і лише зрідка розсувалися, і тоді з висоти десяти тисяч метрів можна було дещо розгледіти. Та ось уже наче вибігає назустріч бельгійська земля з рівними квадратиками і прямокутниками полів, містечка з майже суцільними червоними черепичними дахами. Біля самого аеродрому (о диво!) мирно пасеться чималий гурт чорно-білих корів, так схожих на українських.

Брюссель стрічає нас температурою лише +13 і моросливим дощиком. Тут і виявляється, що даремно всі ми одяглися геть по-літньому. І в наступні дні то починав іти, то переставав дощ, температура трималася на рівні 11–15 градусів. Коли надвечір четвертого дня виглянуло сонечко і стало +17, ми з редактором міської газети «Жизнь Луганска» Борисом Москалюком, із яким заспілкувалися ще в Києві, невимовно зраділи.

У брюссельському аеропорту починаєш розуміти, що він і бориспільський, як кажуть одесити, – дві великі різниці. Тут усе продумано до дрібниць, аби пасажир – чи то він щойно прилетів, чи відлітає – почувався зручно і не просто прохачем-пасажиром, як ми вже звикли, а Людиною, котрій уже сама мандрівка завдає тимчасових прикрощів. Зауважу, що ніякої митної перевірки, заглядання до валіз, отого «шмонання», коли тебе підозрюють у майже обов’язковій контрабанді, не було. Не було й звірки номерів у візі, якої так боявся віце-президент МАУ. Погляд на фотографію, запитання про професію, доброзичливе: «Жоурналіст» – і на візі з’являється штамп, який дозволяє в’їзд до Королівства Бельгія.

Прапор над королівським палацом

Пройшовши досить швидко в’їзні формальності й переживши перший захват від побаченого в сучасному аеропорту, ми опинилися у великій залі, яка вирувала, наче потривожений мурашник, і серце стало заспокоюватися, коли з юрби зустрічальників око вихопило невеличкий плакат із рідним, хоча й по-чужому написаним словом «Ukraine». Як виявилося, його тримала Христина Мигицька, українська канадійка, родом із Торонто, котра тепер працює у штаб-квартирі НАТО і відповідає за зв’язки цієї організації з Україною, зокрема гуманітарні. Тут же була і третій секретар посольства України в державах Бенілюксу Оксана Петряєва. Вони обидві й супроводжували нас під час мандрівок натівськими коридорами і кабінетами, а також під час поїздки до Брюгге – історичного центру бельгійської Фландрії.

Дорога з аеропорту до Брюсселя лежить якраз повз комплекс, де розташовується штаб-квартира НАТО. Розташована і збудована вона так, що з дороги, з віддалі якоїсь сотні метрів, здається значно меншою, ніж є насправді. Не знаю, чи то таке вміле архітектурне рішення, чи натівська хитрість.

Після поселення в готелі «Шамборд» майже без відпочинку на нас чекала екскурсія бельгійською столицею, в ролі гіда виступала пані Христина.

Ще дорогою з вікон комфортабельного автобуса, милуючись старовинною архітектурою бельгійської столиці, ми звернули увагу на дивну обставину – вулиці великого, більш як мільйонного, міста майже порожні. Коли ж вирушили пішки, то могли пройти сотню-другу метрів, а то й півкілометра і лише тоді зустріти самотнього перехожого чи літню молоду пару.

Тут Брюссель не становить виняток із інших європейських та американських столиць і просто міст. Люди, виявляється, працюють і лише ввечері заповнюють вулиці. Не те, що в нас. Я пригадав постійний рух і стовпотворіння у Луцьку не лише на центральних вулицях, Театральному майдані…

І королівський палац – величний, трохи схожий за архітектурним рішенням на Львівський університет – здався якимось неприкаяно-самотнім. За чверть години нашого перебування на площі перед палацом ніхто до нього не зайшов, ніхто й не вийшов. Лише чи то гасили позіх, чи усміхалися чомусь своєму гвардійці-охоронці в колоритній формі з високими кашкетами. Ну, а прапор над палацом засвідчував – король на місці і дбає про свій бельгійський народ. Коли король Альберт II просто виходить із палацу чи мандрує країною, прапор на флагштоці трохи понижується, й зовсім опускається, коли його величність вирушає за межі