Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан
За зв’язки ж НАТО з Україною донедавна відповідала вже згадувана українська «натівка» Христина Мигицька. Донедавна, бо, передзвонивши вже після повернення до київського інформ-центру НАТО, я довідався, що вона вже там не працює, хоча, здається, казала нам, що контракт закінчується десь ближче до осені. Справила враження інтелігентної жінки, української патріотки. Але під кінець спілкування з деякими проросійськи налаштованими журналістами з нашої групи, як мені здалося (і не лише мені), настрій у неї був геть зіпсований.
Пані Христина вже була сповнена нових планів. Як призналася під час однієї з неофіційних розмов, виношувала проект організації зустрічей української молоді з молоддю країн – членів НАТО, приїзду молодіжних делегацій із України до Брюсселя для неформального спілкування. Але під цей проект їй треба немало-небагато – на початку десятки тисяч доларів, а де їх шукати, поки що не знає. Хочеться побажати успіху, бо проект цікавий.
Два дні поспіль під час зустрічей і дискусій ми чули в навушниках синхронний переклад з англійської на українську. При натівській штаб-квартирі працюють за особливими контрактами троє перекладачів із України, які обслуговували й нашу групу, – Олександра Майстренко, Олександр Стеценко і Валерій Шульга. Люди вони також інтелігентні, приємні, і все було б добре, якби не одна обставина. Усі троє спілкувалися з нами і між собою виключно російською. Я не проти цієї мови, що більше мов людина знає, то ліпше. Але, на жаль, їхня природна російськомовність відбивалася на якості перекладу. Очевидно, це для України ще завелика розкіш – мати власних перекладачів за кордоном, які ще й розмовляли б українською.
Певною мірою нашою людиною в НАТО можна назвати і вже згадуваного італійця Марко Карнавале. Запам’яталися його слова: «Якби тут, у НАТО, так полюбили Україну, як я полюбив, і так її сприймали, як я її сприймаю, я був би щасливим. Пізнавати Україну і спілкуватися з вашими людьми надзвичайно цікаво».
До Парижа залишилося 240 км
Нас прилетіло до Брюсселя одинадцятеро, а дванадцятий – Борис Клименко, кореспондент іспанського агентства ЕФЕ в Києві, перший віце-президент Національного прес-клубу України, – приєднався вже в готелі. Він прибув до бельгійської столиці окремо, через Париж, де вирішував якісь свої справи, чим породив у решти «білу заздрість». А ще – підкинув ідею: замість поїздки на один із натівських об’єктів махнути на день чи хоча б годину-другу до Парижа. На це ми не відважилися, але, хоч там як було, трасою з Брюсселя на Париж ми їхали і звернули з неї, коли до французької столиці лишалося всього-на-всього 240 км, а до кордону між Бельгією і Францією – взагалі рукою подати.
Цього ранку наш шлях пролягав до міста Монс на півдні Бельгії. Тут, а вірніше на окраїні містечка Косто, що в кількох кілометрах від Монса, розташовані резиденція і штаб верховного головнокомандувача збройними силами НАТО в Європі й оперативне командування НАТО. Якщо у Брюсселі розташований політичний центр блоку, то біля Монса – його військове серце.
Кілька слів про дорогу до Монса. Про те, що на трасі не було жодної вибоїнки-ямочки, не варто й говорити. Проїжджаючи численні містечка і села, жодного разу не побачили тамтешніх «даішників». Зате кілька разів помічали прилади, які називаються фотофіксаторами швидкості. Вони автоматично фотографують машину в радіусі до 200 м, але тільки тоді, коли та перевищує встановлену для даного відрізку траси швидкість. Машина собі мчить далі, а її власнику в той же день висилається квитанція на штраф.
На одній з ділянок проводився ремонт. Про нього ще за кілометр попереджав транспарант зі словами вибачення. Ділянка була акуратно обгороджена, й напис на ній засвідчував, що шляховикам заборонено користуватися інструментами з шумом вище від стількох-то децибел. Ввечері, вночі вся траса освітлюється, а придорожні кущі мають, до того ж, особливе підсвічування – щоб не втомлювалися очі водіїв.
За кілька кроків від головного бункера
Дорогою хтось із журналістської братії жартома назвав нас штирліцами, які запізнилися. А інший зауважив, що десь так п’ятнадцять років тому за одну мрію побувати в НАТО, вислів про організацію можна було отримати строк. Згадали і романи болгарського письменника Богомила Райнова «Пан Ніхто», «Немає нічого ліпшого за погану погоду», «Тайфуни з ніжними іменами», герої яких – розвідники, котрі діють у натівських організаціях. Їх у СРСР колись трохи покритикували. Болгарським товаришам було по-дружньому вказано – соцрозвідник, засланий, аби скомпрометувати «осине гніздо імперіалізму», мусить бути, принаймні у творах, кришталево чистим і, якщо когось вербує, користуватись найпередовішою у світі марксистсько-ленінською ідеологією, а не ганебно-зеленими папірцями з зображеннями американських президентів.
Військовий штаб НАТО обгороджено акуратним ажурним дротом. Будинки розмежовані просторими підстриженими газонами. Але вимоги тут набагато суворіші, ніж у брюссельській штаб-квартирі. При вході треба було здавати паспорти і навзамін отримувати спеціальні перепустки. У приміщенні журналістам заборонено користуватися фотоапаратами і диктофонами. Можна було зафіксуватися на плівку лише при вході, біля прапорів членів НАТО та країн-партнерів за програмою «Партнерство заради миру», де одним із останніх (за алфавітом) є український прапор, поряд з державними прапорами США й Узбекистану.
Тут теж були зустрічі й дискусії з військовослужбовцями в ранзі полковників і підполковників трьох країн – США, Німеччини і Великої Британії.
У структурі верховного командування НАТО чітко розписано, представник якої країни може обіймати яку посаду. Так, верховним головнокомандувачем може бути тільки американський генерал (притому чотиризірковий) – нині ним є Джордж Джулвай. Верховний командувач у зоні Атлантики (штаб у США) – теж тільки американець. Отож, знову доводилося згадувати незабутнього Оруелла. До структури натівського головного командування належать три так звані головні підлеглі командування (у Південно-Західній Європі, Центральній Європі, Південній Європі), штаби планування сил реагування, авіації сил реагування, група авіаційного раннього попередження, корпус швидкого реагування і, нарешті, сили негайного реагування. Окремо існує мобільне угруповання командування ОЗС НАТО в Європі, штаб якого розташований у Гейдельберзі (Німеччина). Одним словом, це добре відлагоджена система, надійність якої, як висловився один зі співрозмовників, може підтвердити або спростувати тільки війна.
Прізвища та ім’я службовці називали, розповідали про себе, але просили при публікаціях їх та їхніх посад не вказувати, на них не посилатися
