Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан
ІІ. Чи є у Європі місце для України?
Два червні: у Києві
«Невже минуло сім років?» – цю фразу мені довелося чути кілька разів упродовж останніх тижнів до і після поїздки в Брюссель – штаб-квартиру Організації Північно-атлантичного договору, більше відомої як НАТО, і бельгійське місто Монс – місце розташування SHAPE («шейп» на жаргоні натівських військових), штаб-квартири верховного головнокомандувача збройними силами НАТО у Західній Європі. Справді, між червнем 1997 року, коли тільки йшлося про угоду про особливе партнерство між Україною і НАТО, і червнем року 2004-го, напередодні Стамбульського самміту країн НАТО, де постало питання про реальне кандидатування нашої держави до цього блоку, якого колись нам подавали неодмінно з епітетом «агресивний», промайнуло сім років.
То що змінилося за сім років? Центр інформації та документації НАТО в Україні залишився на тому ж місці, по вулиці Мельникова, 42, у приміщенні колишньої ВПШ (Вищої партійної школи) при ЦК КПУ, поруч із Інститутом міжнародних відносин і Інститутом журналістики Національного університету імені Тараса Шевченка та президентською Академією підготовки і перепідготовки кадрів управління. У Центрі довелося зустріти волинянина – Джона Карвацького. За ці сім років він встиг попрацювати у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі, у США, але знову потягло в Україну, де його корені, і він вдруге став працювати, як і сім років тому, в Києві.
– Що змінилося за ці сім років? – перепитує Джон, якого в Києві досі багато хто називає просто і зрозуміло – Іван. – Наш Центр провів безліч акцій – зустрічей, семінарів, а паперів надав – сотні тонн. А коли я приїжджаю до Торчина, де живуть мої рідні, то мене вже не питають, як колись, коли ж НАТО нападе і завоює Україну, а питають, коли нарешті Україна приєднається до НАТО. За цей час, як бачите, офіс НАТО у Києві не розширився, але тепер у нас у сотні раз контактів більше, ніж у червні 1997 року, коли ми тут тільки обживалися. У нас з’явилися тисячі друзів. Найбільший же інтерес, як не дивно, скажімо, у Верховній Раді, до нас за ці роки проявляли депутати лівого спрямування.
Два червні: у Брюсселі
Цього разу Брюссель зустрів задушливою спекою. Та на другий день ми жартували, що привезли похолодання, – пішов дощ, а в п’ятницю взагалі півдня лило мов з відра. Один із натівців у штаб-квартирі пожартував: «Чотири дні спеки для Брюсселя – занадто, ми вже почали хвилюватися, чи це не підступи терористів».
Жарти жартами, але привид міжнародного тероризму витає і над святая святих НАТО – її штаб-квартирою. При вході вже нема тієї благодушності, що сім років тому. Тоді хлопці-охоронці добродушно посміювалися: а, журналісти, зрозуміло, проходьте. Тепер же кожного перевірили металошукачем і обмацали руками, з кишень змусили виймати навіть монети і запальнички, перевірили жіночі сумочки й диктофони. Усі фотоапарати поклали у спеціальний кошик, бо тепер на території штаб-квартири категорично заборонено фотографувати. Дозволили вже при виході зафіксувати лише прапори і натівську символіку. І ще одна промовиста деталь. Минулого разу я писав про те, що коридорами штаб-квартири гасало безліч дітей працівників організації. Тепер дітей не було видно. Нам пояснили: про всяк випадок їх перебування тут заборонено. Ось такий справді всемогутній привид міжнародного тероризму!
Цілий день ми, група українських журналістів, спілкувалися з посадовцями НАТО. Західну Україну, окрім кореспондента «Волині», представляли Роман Гладиш із «Галичини» (Івано-Франківськ) і Дмитро Борисов із «Львівської газети». Окрім чотирьох киян, решта – журналісти з Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Донецька, Сімферополя, Запоріжжя. І що цікаво – найбільше з регіонів був представлений Крим. Окрім Володимира Притули, до речі, родом із Нововолинська, який представляв «Світлицю», була знімальна група телепрограми «Волна» з Сімферополя, очолювана відомою з новин студії «1+1» Наталією Сафіхановою – цій групі було дозволено (як виявилося, на найвищому натівському рівні) пронести телеапаратуру і зробити сюжет із прес-центру НАТО. Головне – пропаганда НАТО в Криму?
Теми брифінгів і зустрічей для українських журналістів промовляли самі за себе: «Шлях до Стамбульського самміту», «Відносини України й НАТО», «Нові військові операції НАТО». З нами зустрілися головний координатор програм НАТО доктор Пітер Лунак, начальник відділу відносин з Україною та Росією управління політичних відносин та політики безпеки НАТО Пол Фритч, голова відділу країн-партнерів управління громадської дипломатії НАТО пані Моніка Тюфеллі-П’єреї, начальник відділу оперативного управління НАТО Ерик Сандал, речник (прес-секретар) генерального секретаря НАТО Роберт Пшел, два представники щойно прийнятих до НАТО Польщі й Угорщини – Марек Куберський і Золтан Рабай і, нарешті, заступник голови місії України при НАТО Михайло Оснач.
Усі вони щедро ділилися думками про альянс, який представляли, охоче відповідали на наші запитання. Але кожен попереджав: у жодному разі не наводити думку конкретного представника і не цитувати конкретного посадовця. Віднедавна преса може наводити думки щодо НАТО, його дій і планів лише двох осіб: генерального секретаря НАТО Яана де Хооп Схеффера і його прес-секретаря (речника) Роберта Пшела. Журналісти можуть вживати вислів «посадовець НАТО», «представник НАТО». Порушникам цього залізного правила загрожує позбавлення права будь-коли перебувати в НАТО і висвітлювати його акції, а посадовцям, яких процитували, – службові неприємності, аж до звільнення з посади. Не знаю, як у кого, а в мене такі суворості викликали неабияке здивування, і раптом я відчув протяг давніх часів «холодної війни».
Що таке сучасне НАТО?
Кілька разів було підкреслено: будь ласка, спростовуйте розповсюджену думку, що НАТО – це насамперед військова організація. Ні, це політична організація, яка має свої збройні сили. Військові виконують тільки накази політиків. Неодноразово підкреслювалося – і всемогутні США, і маленький Люксембург мають однакові права, всі рішення, як і раніше, приймаються тільки на основі консенсусу. Ініціатором створення НАТО, наголошувалося,
