Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан

– Батьки померли ще тоді, – вловивши мій погляд, сказала вона. – Пішли під бетеери, дурні…

Вона зітхнула і додала:

– Тоді у нас іще не працювала Психологічна варта. І пігулок не роздавали. Я спочатку сумувала. З пігулками стало легше. Набагато легше.

Вона зняла хустку, і руде волосся – таке, яким я його пам’ятала, – розпалося по плечах окремими пасмами.

Прекрасне руде волосся, якому заздрили в школі навіть старшокласниці!

– Хочеш, я завтра принесу тобі шампунь? – сказала я. – Я взяла з собою про всяк випадок.

Я просто не знала, що ще можу сказати. Може, ось так – про жіноче?

– Це не корисно, – сказала вона. – Заважає роботі сальних залоз.

Я кивнула і, не роздягаючись, залізла під стіну.

Вона накрила мене пледом.

Чорт забирай, він пахнув вишнями…

Можливо, якщо цей запах зберігся, – засинаючи, подумала я, не все ще загублене – і колись він, як маленька змійка, вповзе у вуха, в ніздрі, добереться до того центру, щільно оплетеного звивинами і судинами, де, скрутившись калачиком, спить знешкоджена віра, понівечена гідність, скалічена індивідуальність. Адже ті вишні під будинком іще не спиляні, ще стоять і осипаються на коричневу траву, накривають її червоним, живим килимом…

…Прокинулась від шурхоту в коридорі.

І від того, що вітерець заліз під плед, засвідчуючи, що я тут сама і що поруч немає її теплого боку.

Звук був незнайомий.

Але з давніх часів виплив із пам’яті: так набирається диск телефону. Вжик – туди, вжик – назад. Таких телефонів я давно ніде не бачила…

– Прошу один-сімнадцять, – почула її тихий голос, і через паузу вона чітко назвала своє ім’я, додавши: – Мій номер чотири-шість.

І ще через паузу:

– Прошу прийняти виклик: агент іноземної розвідки. Неозброєний. Стать – жіноча. Мета? Пропаганда й агітація.

Через паузу:

– Добре. Чекаю.

Через паузу:

– Зараз? Зараз відпочиває. Окремі побажання до варти?

Пауза затягнулася.

І я почула, як стишеним голосом, у якому завібрували знайомі нотки – ті самі, з якими ми виклянчували в батьків гроші на морозиво:

– …нехай поспить іще годинку…

Я заплющила очі, котрі чомусь стали важкими, немов білизна, яку витягаєш із води.

Вона тихо підкотилася під мій бік, накрила моє плече пледом.

І рівно задихала.

Так рівно і так спокійно, як може лише людина, котра виконала свій обов’язок.

* * *

…Я навіть забула взутися!

І хустку лишила в кухні на столі.

Не забула лише найважливіше: поцілувати її в чоло – в те місце, де, як мені здавалося, знаходився той мозковий центр, обплутаний живими звивинами і судинами, те священне місце, де, скрутившись невагомою хмаринкою, дрімає вишневий аромат.

Темні, неосвітлені провулки, вулиці і площі імені Джакартів, від «Першого» до «Шістдесятого», ті самі, по яких могла бігати наосліп і котрі називалися «Вишневими» або іменами давно забутих тут письменників, – не лякали мене. Адже я була вдома!

А буги, копти, каталонці і вся тисячолітня історія Місцевості та й сама її назва – вигадкою Психологічної варти з її безкоштовними пігулками. І вона не надавала цій місцевості жодної величі.

Її велич була ще маленькою, незначною і непомітною – в тому вишневому ароматі, котрий лишався на околицях, у пам’яті ніг, котрі безпомилково вивели мене до лазівки, де не було траншеї, що відділяла її від світу.

А можливо, в тому шепоті з проханням про годину мого відпочинку…

Володимир Лис

Дорога 1429 – 2014

Євроз’їзд у Луцькому замку

Якщо не кожного дня, то принаймні раз чи два на тиждень я маю щасливу нагоду бачити (так і тягне написати пишномовніше – зріти) горді величаві вежі Луцького замку, визнаного вже у ХХІ столітті одним із семи архітектурно-історичних див (чудес) України. Іноді здається, що замок спогорда позирає очима давніх бійниць на людське юрмище біля своїх стін: до замку тулиться, дедалі більше розростаючись – наметами, ятками, кнайпами, міні-замками – луцький Старий ринок. Отой контраст – перлина середньовічної архітектури й неоковирне збіговисько, схоже на великий циганський табір, – теж один із символів України, що вже багато років не йде, а шкутильгає до Європи.

І не вельми хто з покупців і продавців знає, що саме тут далекого 1429 року відбувався перший (і чи не єдиний) з’їзд європейських монархів. Слова «самміт» тоді ще не знали, але саме в Луцьку у ХV столітті спробували створити щось на зразок сучасного Євросоюзу чи його прообраз. До столиці Волині прибули тогочасні володарі або їхні представники з майже тридцяти європейських країн – від імператора Священної Римської імперії до великого князя Московського, від данського короля (агов, принце Гамлет!) до перекопського бея, повноважного представника (увага!) кримсько-татарського хана. Тогочасна Україна, як складова автономна частина Великого князівства Литовського, брала повноправну й активну участь у цьому дійстві в ролі господаря й організатора.

Опис випитого і з’їденого учасниками того дійства за понад два тижні вражає. Але ще більше вражає сам факт проведення його в Луцьку. Безпосередньою причиною поважного зібрання було об’єднання перед лицем османської (турецької) загрози. Однак монархи тогочасної Європи спробували саме в Луцьку домовитися про подальшу політичну й економічну співпрацю. Правда, що благі наміри лишилися, за винятком небагатьох фактів, намірами. Армії османських султанів, добивши рештки колись могутньої Візантійської імперії, таки посунули далі в Європу й дійшли аж до стін Відня. Але правда й те, що сама спроба об’єднатися і створити прообраз Євросоюзу, була сигналом. До об’єднання, до відсічі навалі, до усвідомлення оборони європейських цінностей. Нині ж турецькі мігранти та товари мирно окупували континент, а сама Туреччина (теж мовби парадокс) проситься до об’єднаної Європи. І це також далекий відгомін того, що відбулося 585 років тому.

Нинішнього року події, пов’язані з Євромайданом, відсунули заходи, приурочені до нерядової річниці луцького з’їзду європейських монархів. Не до того було, коли в Києві лилася кров та й у самому Луцьку проходили мітинги, відбувалися бурхливі події. А дарма. Бо, борючись за сучасне входження Європи до України, чи то України до Європи (бо ж Євромайдан!), варто було б згадати, чим вимощена, образно кажучи, бруківка того шляху. Сам же замок, де збиралися імператор, королі, великі князі, герцоги, барони, бачив на тому шляху під своїми мурами козацькі війська Северина Наливайка і Богдана Хмельницького, гетьмана Івана Мазепу і його антагоніста Петра І, дитячі «віча», організовані маленькою Лесею Українкою у столітті дев’ятнадцятому, зустрічі Симона Петлюри