Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан
У описах з’їзду 1429 року надибуємо й згадку про музику, якою місцеві віртуози тішили монарші вуха вечорами, після напружених дискусій. І виконали дещо спеціально до з’їзду, що мав об’єднати Європу.
І раптом обпікає солодко-фантастичний здогад-гіпотеза-бажання: а може, якийсь невідомий український геній ХV століття намагався створити чи створив щось на зразок «Оди до радості» Людвіга ван Бетховена, яка тепер стала гімном Європейського Союзу? Вау! Аж хочеться спуститися у знамениті призамкові підземелля і щось шукати. Не золото, а більш дорогоцінний скарб.
Так само солодко нам мріється – ось-ось усе буде добре, все збудеться. Ну ще крок, ну півкроку, ну ще один розчерк пера Баррозу і Яценюка чи Порошенка, і ми в Європі, Євросоюзі. Волинянам, щоб опинитися там, досить перетнути Буг, ступити на польський берег. І відразу відчути, як мовлять одесити, дві великі різниці – між тими, хто прагне до Євросоюзу, і тими, хто вже там перебуває. Притому чомусь забуваємо, що географічний центр Європи знаходиться в українському Закарпатті. Перший з’їзд, що започаткував рух до об’єднаної Європи, відбувався не деінде, а таки у нашому Луцьку.
Втім, щоб стати справді європейцями, нам треба зламати чимало стереотипів – і не лише у методах державного управління, у суспільних стосунках, а насамперед у самих собі. Бо вони живучі, як той хвіст, що відростає в деяких земноводних.
Зробити це намагався і я, коли двічі побував не де-небудь, а у штаб-квартирі НАТО і штабі Верховного головнокомандувача НАТО – у 1997 і 2004 роках. Свої враження виклав у газеті «Волинь», де працював. Гадаю, вони цікаві й тим, що відображають тодішні наші уявлення і протиріччя на дорозі до Європи кінця ХХ – початку ХХІ століття. Тодішні суперечливі суспільні реальності і прагнення й віддзеркалюють те, що часом прагли приховати, видаючи бажане за дійсне. Коли читав, мені самому спадали на думку слова пісні з кінофільму «Дні Турбіних»: «Боже, якими ми були наївними». Часом. Та той же час підтвердив багато чого, про що тоді говорилося. Підтвердив побоювання. Але про це згодом. Поки що мій персональний шлях до Європи.
І. П’ять днів у НАТО і навколо нього
Як я не поїхав до Брюсселя
– Шановні пасажири! Пані і панове! Наш екіпаж вітає вас на борту літака «Боїнг-737» авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України», який здійснює рейс за маршрутом Київ-Брюссель.
Перш ніж я почув ці слова, довелося пережити чимало приємних хвилин, чимало клопітних, але немало й неприємних.
Признаюся, я доволі скептично поставився до пропозиції нашого головного редактора Степана Сачука надіслати матеріали на міжнародний конкурс, де переможці мали отримати можливість побувати у Брюсселі, у штаб-квартирі НАТО. Отого самого Північно-Атлантичного військово-політичного союзу, яким нас довгий час лякали турботливі ідеологічні опікуни. Лякали, й дехто досі лякає, а НАТО собі живе і процвітає.
Під його надійне крило нині просяться країни колишнього Варшавського Договору і навіть держави, що виросли з колишнього СРСР. То хто відмовиться уявити себе в ролі якщо не новітнього Штирліца, то… хоча б неофіта-туриста? Одне слово, матеріали були передані по факсу і я вже про них забув, але ось дзвінок із Києва і співробітник посольства США в нашій столиці, який телефонував від імені інформцентру НАТО в Києві, сказав, що я опинився в числі щасливчиків.
Тим, хто на початку 80-х років приймав рішення про спорудження просторого й пишного (інакше і не скажеш) нового приміщення Вищої партійної школи при ЦК КПУ, і в страшному сні, мабуть, не могло приснитися, що в ньому поряд із Дипломатичною академією, Інститутом міжнародних відносин та Інститутом журналістики розміститься Центр інформації й документації НАТО, «окупує» колишню ВПШ без єдиного пострілу. Він відкрився зовсім недавно, 7 травня. Як сказали мені співробітники, центр покликаний правдиво інформувати про цей військово-політичний блок громадськість України і підтримувати з нею зв’язки. А втім, кожен, хто завітає на київську вулицю Мельникова, 36/1, може безплатно отримати купу брошурок (щоправда, переважно англійською мовою), які розповідають про минуле і теперішнє альянсу та його структур.
Поки що натівський інформцентр розміщується в кількох не досить обжитих кімнатах. Вже при мені співробітник центру Джон Карвацький вів переговори з київськими бізнесменами про доставку з Бельгії комп’ютерів та іншого обладнання. А очолює центр канадський дипломат українського походження Роман Ліщинський.
Під час другого приїзду до інформцентру – за візою й авіаквитком до Брюсселя – я й познайомився з Джоном Карвацьким. Цей молодий чоловік народився й виріс у канадському місті Монреаль. Батько – син етнічного українця, мати – француженка. Джон (або, як його називають усі в Києві, Іван, що йому явно подобається) однаково добре знає англійську, французьку й українську мови. Донедавна працював у канадському посольстві. Та, як несподівано виявилося в розмові, його певною мірою можна назвати й волинянином. Бо хоч його предки зі Львівщини, на Волині, у селищі Торчин Луцького району, живе його троюрідна сестра Наталія Новосад. Вона разом із чоловіком Ростиславом працює в Хорохорині цього ж району, обоє – спеціалісти сільського господарства. Джон-Іван уже гостював у сестри, має незабутні враження і про ті гостини, і про перебування в Луцьку, де в нього лишилися добрі друзі, зокрема молода співачка й поетка Ольга Супрунович.
– Наталя, – усміхається Джон, – дуже хоче, щоб я назовсім лишився в Україні, обов’язково.
Розмовляючи з паном Іваном, я не підозрював, яке випробування чекає мене наступного ранку. Благополучно дістався до Борисполя, переночував у готелі неподалік аеропорту, познайомився з кількома колегами-журналістами, котрі також мали летіти до Брюсселя. Піднялися десь о пів на п’яту ранку, бо ж виліт о 7.30, а до того треба пройти ряд передвилітних процедур в аеропорту. Пройшов митний контроль, став у чергу для реєстрації квитків.
І тут пильний контролер виявив, що на бельгійській візі, вклеєній у мій паспорт, не збігається номер паспорта. Себто остання цифра мала б бути 5, а стояло 7. Я намагався пояснити, що не я ж винен, що, може, раз у житті випадає така поїздка. Молодий хлопець за стійкою завагався і сказав, що питання має вирішити бригадир зміни. Час спливав, нарешті з’явився бригадир, який у
