Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Вона ще довго говорила і переконувала мене. А я, встромивши очі в срібну ложечку, слухала й не слухала. Опісля вчепилися мене слова: «зовсім уряджений дім, зовсім уряджений дім», – і дзвеніли мені довго-довго в ушах…
* * *Отже, я вже у цілі. Що ж би ще мало бути? Одним словом священика мається все втихомирити, все забути і поховати. Замість того присягну моєму мужеві вічну любов, вірність і послух. Що-небудь з минувшого життя забирати в нове – зовсім не потрібно. Минувшість поховаю.
Ці слова пишу без гніву і не в розпуці. Я спокійна. Неначеб навіки позбулася всього несупокою…
* * *(Пізніше.)
Я не знаю, але я або підла, або трус! Я боюся голоду або смерті, а моральної смерті я не боюся. Чи це так має бути? Що я «спокійна», я писала колись тут. Ха-ха-ха! така спокійна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тіло, запродую душу. За те я гідна назви скотини! Це сама найліпша назва для таких, що так поступають, як я.
* * *При таких нікчемних, обезславляючих обставинах годі бути чоловіком. А я вважаю чоловіка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хліба, що, затроєний довитими словами, подається мені за страву? Що це за трусливість і нікчемність, що приковує мене про те все до життя? Так, як ланцюг тоту собаку до буди…
Хвилями я не вірю у велич чоловіка. Він занадто дрібний зі своєю натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душі не єсть брехнею, що вони не на те, щоб статися колись убійчою силою для других.
Нікчемна, нужденна, малодушна істота – оце я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як – Орядин?
* * *Вмерти – значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер не любов приковує мене до життя. Це якась грубіла сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть опертися!
* * *Дома кажуть, що я стала як змія.
– Чому нічого не говориш? Що знов у тобі коїться? – питає тітка. – Ходиш, як би тобі душу трійлом замулило, очі горять лиховісно. Ой, не гріши, небого, не гріши, не гріши!
«Як змія!»
Угадали. Я в'юся, як змія. В мене стрелили, та не застрелили. Через те в мене тепер всі сили напружені! Я відчуваю, що й я не була досі міцна, що сила будиться в мені аж тепер…
* * *Коли я стану сильна? Чи як воля переміниться в діло, перестане бути пустим поняттям? Як переможу сама себе і стану, в вищім смислі слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого і кого мені боятися?
* * *Гу! як це погано приймати від долі милостиню, як обезславляюче!
* * *Хто перший придумав поняття «щастя»? Хто видумав це блудне світло, що викликує стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хіба бути в «полудню» людськості. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же – чи вона йде правою дорогою до нього?..
V
Тиха, ясна зимова ніч.
Сніг уклався білесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мрякою, дрімають. Тихо, ледве чутно життя. Зійшовший місяць упивається величавим спокоєм.
Всі сплять.
У моїй світлиці горить світло. Пишу.
Орядин повернув додому. Одержавши звістку про спадщину, прибув, щоби перебрати її і щоби спічнути по брудній, деморалізуючій борбі, що підтяла його моральні й фізичні сили.
– Я пробував всього, – оповідав він, – до minimum[49], щоби добитися до мети. Ще не добився до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Це маю вам завдячити. – Так говорив до наслідничих. Ніхто не чинив йому закиду, ніхто не докоряв ані одним словом.
– Не сміли, – казала насмішливо Зоня. В його цілій істоті було стільки відпорності, стільки наказуючого мовчання, що ніяк було у нього жадати оправдання.
Що йому маєток дістався, не врадувало його надто. Казав, що навіть не зробило на нього глибшого враження, що так уже збайдужнів. Так само остався байдужим, коли йому надлісничий заявив, що віддасть йому і другу половину грошей, котрих він, Орядин, зрікся. Що йому їх не потрібно, а йому, молодому, що має ще стільки боротися, здадуться. Він пронизав старого очима і, усміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.
В перших днях по своїм приїзді не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отомані, підложивши під голову руки та вдивившись у супротилежне вікно або в що-небудь.
Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будучиною, чи над спадщиною, що дісталась йому таким легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим іншим, ніхто не знав. Ніхто й не допитувався.
– Також не сміли, – мовила Зоня…
У дві неділі по його повороті відбулася між ним і Зонею «буча». Лена, котра, як і всі інші, тепер для мене настроєна ласкаво, ділиться зі мною кожною своєю думкою. Вона була свідком тої сцени. Балакалось між іншим о деяких знакомих і мимовільно перейшла бесіда на мене, причім він довідався о моїх заручинах з Лорденом.
– Хто, хто виходить за Лордена? – спитав.
– Наталка!
– Наталка? – А по малій задумі додав: – Ага, вонаї Верковичівна!
– Вона. Адже ти її знаєш? – закинула Зоня.
– Знаю, знаю! – відповів, змішавшися. А по хвилі додав з глумом: – Отже, вона виходить за нього! Ну-ну!
– І що ж на тім дивного, Василю?
– О, дивного, властиво, нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших-ліпших, які їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі…
– Вона не конче хотіла за нього йти.
– Але таки виходить.
– Так за кого ж було
