Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

Він знов розсміявся.

– Так, – говорив, – піду за Лордена або піду та й утоплюся, але дома сидіти не буду! Якраз ці слова пригадують мені знов ваше вразливе, мов павутина, ніжне сумління, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізналися. Ви осталися ті самі.

Я усміхнулася іронічно.

– Думаєте, що справді так, пане Орядин?

– Вірю в свої слова, панно Верковичівна!

– А що ви зробили би на моїм місці?

– Я? Сидів би попросту дома і ждав ліпшої долі. От що зробив би я! Не гризся б буйною жорстокою фантазією якоїсь там тітки. Сидів би з переконанням, що їм хліб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без діла?

– Ні! І мови об тім нема!

– Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди вважають консеквенцією, багато характеру, а замало…

– Розуму? – докінчила я.

– Ні, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без неї ви пропаща людина в теперішніх, наскрізь матеріалізмом перейнятих часах!

– Так що ж мені робити?

– Не слухати завсіди лише ніжного чуття; слухати більше розуму!

– А коли годі?

– То пропадете. Значить, груба, брутальна буденщина, та сильна, могутня власть, роздавить вас. Ви не зможете їй опертися. Впрочім, це вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що вони суть «панами» в звичайнім смислі слова. Такі, як ви, упадають у своїй одинокості.

Я усміхнулася.

– Це гарна перспектива!

– Ну, що ж робити? Це все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!

– Ви не опирались би їм?

– Я опирався їм. Значить, хотів жити за своїм умом. Ставив, наприклад, мораль стоїцизму також вище від моралі милосердя. Не хотів просити помочі у дядька, не хотів і від товаришів нічого, що діставав би від них аж по викликанім у них співчуттю. Так що ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить обставинам, вергли мене в рамена поганої страсті, що я трохи не потонув в ній samt Haut und Haar[56]. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусили це чути, хоч я не знаю, як називано цей об'яв у мене. Чи карою Божою, чи пальцем Божим, чи квінтесенцією люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим знаком, задля котрого я мав іти «в Божий дім»? На кожний випадок «визирало» щось з тої пригоди. В дійсності привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав шалено, страшно грав я! Кажу вам, купався цілою душею в тій страсті. Ух! аж мені самому тепер гидко. За якийсь час, і майже так само скоро, як подобалося, обридло мені те все, і я ходив, мов затроєний, з затисненими зубами з лютості на себе самого. Якого біса підчинявся я тому лиху? Дав заволодіти собою аж до гидкості? Ніхто в світі не приневолив би мене тепер і доторкнутися хоч однієї карти! Розпрощався з ними вже назавсіди!

– Це дуже гарно, Орядин.

– Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно «не гарне», а тому, що обридло мені.

– Так ви можете панувати над собою!

– Чому ні!

– А гидким обставинам ви опирались би?

– Ах, що там «обставини»! Я, сам один? Це ж крапля в морі!

– А коли б таких більше, як ви?

Він повернув живо головою за мною, опісля всміхнувся не то жартівливо, не то іронічно.

– Чи ви носитеся з думкою «будувати щось»? – спитав.

Мені стало і стидно, і жалко моїх слів.

– Ні, – відповіла я сухо.

– Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помічників; стратили би надто скоро і ту одробину довір'я до людей, яке, може, ще живе в вашім серці.

– Моє довір'я до людей захиталося і без того сильно, – відповіла я, – і я не ожидаю від будучності нічого. Передо мною лежить праця, значить обов'язок, котрий сповняти, нехай і механічно, вважаю за найсвятішу задачу чоловіка!

– Отже, зрікаєтеся щастя?

– Якого, пане Орядин? Того, щоби була на дальше тягарем родини?

– Ах, ви не хочете мене розуміти!

– Що називаємо щастям? Поодинокі чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть мені радше, чому ви мені, наприклад, ніколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.

– Чи я вам це обіцяв? – спитав бистро, майже з переляком.

– О ні, зовсім ні! Я вас об тім і не просила. Я лиш собі так думала.

– Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. – Опісля додав: – Не писав, бо був завсіди дуже зайнятий, мав стільки грубих клопотів і жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пішов до «соціалістів» на службу. – Тут і розсміявся. – Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить, маєток його дістався мені у самий відповідний час. Бачите, цілком так, як у повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найдеться. Але що я хотів вам сказати, щоби повернути знов до першої теми? Розручіться з професором. Це чиста дурниця – виходити за такого. Загинете!

– Не велика шкода!

– Ну, шкода, шкода! – повторював нетерпеливо. – Нас усіх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише живе, так нехай же живе так, як чоловікові годиться. Така моя думка!

Я не відповідала. Ми зупинилися коло нашого дому, і я подала йому мовчки руку на прощання. Він діткнувся її, і ми розсталися…

Так то все було.

Все буває інакше, ніж собі чоловік уявить. «Ідеалізуючий простір» творить те, що любиться так часто якийсь «фантом», не подібний навіть до живої тої істоти, що збунтувала нашу душу до глибини.

Саме так ведеться мені з Орядином. Дивлюся тепер на нього цілком іншими очима і не знаю, чи моя уява віддалялася від нього і любила щось цілком інше, чи він змінився справді так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моїй пам'яті.

Я втомлена і знеохочена.

Він каже розручитися з Лорденом. Думки стати жінкою Лордена я зовсім не маю і саме над тим не думаю. Не знаю ще нічого ясного, нічого, що носило б характер рішучості в собі, але відчуваю, що зміна якась зайде в моїх обставинах, чи зла, чи добра – не знаю. Поринаю думками бог зна куди і не маю спокою.

Саме тепер рада би я знати (це смішно з моєї сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з його істоти говорить, що так, а дещо супротивляється тому. Деколи бажаю того,