Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

. . .…..

І дальше гналися думки вперед, пориваючи з собою погані брутальні картини. Помчались також попри мертві одностайні хвилі, в котрих молодий ум побивався голодний, висліджуючи власною слабою силою безпідставні упередження, нівечив їх і рвався до правди. А далі, далі доля усміхнулася до мене…

– Будучність наша, – казав він тоді певним, гордим голосом, – і ти побачиш. – А я, упоєна любов'ю, котрої не зазнавала від нікого, повірила. Однак у чім наша будучність? В мене нема її в нічім, хіба, може, в нього є вона. А тепер я і «бачу». Бачу, що любов не завсіди буває тією могучою силою, об котрій говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати навіть талісманом проти брудних пристрастей і спокус. Чому не обізвався ані одним словом, чому не признався хоч і до сумної правди, може би… а то ворожі уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам потонув…

Я і він. Обоє ми станули вже при цілі; добились уже будучності. Йому остається лише «прийти», як обіцяв… І, плачучи, розсміялася я з такої будучності. Він спіткнувся нікчемно при першім вихрі; бо і в чім же лежала його сила? Вона не могла вже тоді в нім бути. А я що таке? Що мучить мене вдень і вночі, чого ще мені забагається?

І я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогідну бурливу ніч, – бог знає за чим…

Муха все ще бриніла. Срібне світло місяця ллялося вікном у кімнату, а старий годинник цокав тихесенько, мов той дідик в пантофельках, щоб нікого не збудити своїм ходом.

Гадки кружали за чолом, мов бджоли в улію, і я піддалася цілком їх потузі.

Що мені нині ввечір говорила тітка і що я їй відповідала? «Коли Лорденові відмовиш, – говорила, – тоді шукай собі іншої стріхи, шукай реформатора!»

Перед моєю душею виринула легко зігнута стать старого тирана, його чигаючий взір, кінчаста борода. Я закусила губи. В горлі давила, як і перше, мішанина шаленого сміху і плачу. Лучче вмерти!

І відтак станув і він передо мною. «Пожди ще, русалко! – шептав пристрасно. – Ще одну хвилину, я люблю тепер!»

Коби хоч перед душею не ставав, було би легше, а так і ті спогади завзялися на мене.

– Вмерти мені? Вмерти? – шептали скоро уста, і судорожно зарилися пальці в волосся. – Я не хочу вмирати! – сказала сама аж уголос.

І знов минала хвилина за хвилиною.

– На іншого або на жодного буду ждати! – відповіла я тітці. Що за плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим «іншим» не був хто інший, лише Орядин, а Орядин – ну, що ж з ним? От як поплуталася в самодурстві, котрим хотіла спастися; яка дурниця вийшла! Мені ні на кого ждати. Люди в моїх обставинах не ждуть. Не їм можна кермувати своєю долею. А коли серце противиться, збожеволієш… Нехай собі! На те хліб є. Хліб не один раз показався найпевнішим ліком на упрямість і любовні химери. Хіба би, може, ще завтра… О, завтра! Ха-ха-ха! Завтра!

Я втиснула лице в долоні і – думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо…

Вона все бринить жалісно, тонесенько… здається, безконечно. Бореться ще? Чи вже конає?..

І чому я це без потреби обминаю? Адже і відчуваю я, і знаю, що в однім закутку мого серця сидить якесь «щось» і сміється нишком злобною веселістю. Це «щось» знає, що я завтра стану перед тіткою і мої уста, не затремтівши ані раз, вимовлять «піду». І я піду!

Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже і в мені повинна бути якась відпорна сила, а чому я піддаюся? Якій силі улягаю я?

Мені не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була навіть об тім твердо переконана. Думала навіть, що я ліпша від других, що стою вище (о, смійтеся!) від других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би ніколи супроти «власних переконань», що вмерла би скорше… а тепер, коли настала хвиля показатися такою… тепер… ні! я не знаю, що тепер!

Друга пішла би, може, де в «світ». Я – ні! Чого мені в світ іти? Чи там ліпше? Всюди однаково, а я була би й деінде також однакова, значить: безсильна.

Ні, я вже піду. Таки піду! Знаю вже напевно, що так зроблю. І ще раз, упосліднє кажу собі, нікчемній, підлій, що… піду!..

Як думала, так і сталося.

Вранці поволіклася до тітки і заявила, що піду. Обоє, т. є. тітка і вуйко, аж засяяли з радості.

– І не надіявся від тебе чого іншого, Наталочко, – мовив вуйко, потираючи з задоволення руки. – Знав я таки добре, що ти собі розумниця, що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге!

Я не відповідала нічого, хотіла якнайборше знов віддалитися. Мені боліли очі, і я була обезсилена до крайності. Тітка придержала мене ласкаво і навіть, вперше в житті, поцілувала. Ненависне «рудаве» волосся діждалося, що рука її не цуралася його погладити.

– Ти, звісно, не можеш ще оцінити свого щастя, – поясняла вона мені, коли її погляд відкрив щось-то на моїм лиці. – Застановись лише над тим, що ти увійдеш у зовсім уряджений дім, в котрім не буде, певно, бракувати ані одного цвяшка, ані найдрібнішої речі, і що тото все значить! Я переконана, що він справить ще не одну гарну річ, щоби свою молоду жіночку, свою – як то він з-німецька каже – «Лореляй» задоволити. Я знаю мужчин, що любили свої другі жінки сто разів більше, як перших. Лорден виглядає також на такого чоловіка. З першою жінкою женився, може, задля маєтку, однак за тобою, оскільки я це замітила, він формально побивається. У старшого чоловіка це не маловажна річ. Тобі буде добре у нього.

Мене обгорнуло погане, гидке чувство, і я відвернулася від неї. Вона цього не замітила. Махаючи водно маленькою срібною ложечкою, говорила спокійно дальше:

– Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матері. Коли би вмерло – чую, що дуже мізерне, – то маєток припав би на батька, бо у матері, окрім старих родичів, не було ніяких ні братів, ні сестер. Ну а він, звісно, не взяв би маєтку з собою до гробу!

– Ох, тіточко, не говоріть таке! – просила я її, а вона розсміялася весело.

– Годі ж бо, годі! – успокоювала підсолодженим, аж немилим голосом. – Того нема ще чого лякатися! Тому він ще не потребує вмирати, що говориться об можливім випадку. Видиш? Поетична мана спала тобі вже з очей,