Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– І що ж, Мілечку?

– Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.

– Дурак, Мілечку.

– Чому дурак? Нащо йому клопотів? А може, ще й фантування[44]? Льоси Орядина він зужив, це правда, але їх вартість була би для нього не пропала, т. є. він би був йому гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хоч би і не віддав, так Боже мій! За що годував його, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвський також гірко працює, не сидить із заложеними руками.

– Що я завсіди говорила, Мілечку? Що я завсіди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом післав який гріш, був би ліпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре йому так! Дурних і скупих я не жалую. Але Орядин, Мілечку, Орядин, кажеш, розігрався?

– Грає, оповідають, так, що страх!

– Хто, кажеш, оповідає?

– Молодий М. Він бачився чи раз з ним в В.

– Він бреше, Мілечку. Я би йому не повірила у всім.

– Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що «колишній реформатор, соціал-демократ зійшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить». Так казав. Скільки на тім правди, мені байдуже! Славити Бога, що мої діти не реформатори: були би, може, також з часом показилися.

– Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантюрник. Я завсіди казала і кажу, що яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Він унаслідив ті нещасні примхи, певно, від свого батька, а тоті гонять чоловіка неустанно від щастя до нещастя; зміняють часто настрій душі. Це я знала!

Мене обняло холодом, і я сиділа недвижно. Зовсім недвижно! Очі дивилися кудись в далечину, руки лежали на колінах обезсилені, а уста немов засохли… Нараз засміявся вуйко якось чудно.

– Чому ти смієшся, Мілечку? – спитала тітка. – Що я кажу, то правда.

– Я не сумніваюся в тім, Павлинко. Я лиш собі щось пригадав. – І, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: – Поступовець!

Я здвигнула мовчки плечима. Все було мені байдуже, і лиш одного на світі хотіла я дізнатися, а то, як йому взагалі ведеться. Хотіла більше світла в тій справі мати.

– І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болісно стягнула. Жалуєш?

– Чого?

– Жалуєш?

– Чого мала би жалувати?

– Чого? Ну, тепер наче й не знаєш? Адже торішньої оборони, котра, правду сказавши, відбувалася без слів, але від того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася ніколи з нашим судом про нього, але пригадай собі, що я віщував поступовцям і соціал-демократам.

– Пригадую собі, вуйку!

– Так видиш, я мав слушність, коли остерігав перед його ідеями.

– Чи ви не знаєте чогось більше про нього? – спитала я, майже не зважаючи на його послідні слова.

– Та що там! Я такими речами не дуже цікавлюся. Упав морально, і на тім кінець; бо віддатися спокусі якоїсь страсті і не могти опануватися супроти неї – значить вложити на себе моральний дефект. Боже, Боже! розбурхана страсть в людській груді – це щось страшне! Це те саме, що взяти пістоль і покалічитись навіки – так, на мою думку. Другі задивляються на такі речі менше строго, але для мене це найстрашніше в світі! Нехай Господь кожного боронить від таких духовних недуг! Ліпша смерть.

– Ліпша смерть, вуйку.

Він поглянув на мене, зчудований, може, моїм безтонним голосом, а я чула, що в мене горіли очі дивним огнем.

– Як ти казала, Наталко?

– Я казала: ліпша смерть, як життя, опутане неміччю і брудом.

– Що за дивна зміна в поглядах, – обізвалася тітка глумливо і, заходячи в хату, змірила мене насмішливо очима.

– Вуйку, – обізвалась я, оставшись з ним сама, – це не може бути, щоб він зараз спершу піддався тій убійчій пристрасті. – І ожидаючи пояснення, здавалося мені, що його відповідь не останеться без впливу на моє дальше життя.

– Ну, так, зараз спершу ні. Мене вразило в тій історії те, що він хотів тим способом прийти до грошей. Наталко, це щодо мене дуже нечесно. Те, що він не може в пристрасті погамуватися, менше огидне. Те я злучив би з його палкою натурою.

– То все певна правда, вуйку, тото, що він хотів таким способом до грошей прийти?

– Правда. Він не таїв того. Хвалився зневажливо, що на нім мстяться обставини «убогих», і що те, що вони вибрали собі і його за оруддя, не важне. Що в нього сильне, невразливе сумління і він обграє маючих спокійно.

– Вуєчку, тепер я вірю! – зойкнула я тихо, і мої уста викривились до якогось усміху. Тому що в нього «сильне, невразливе сумління»!

– Ти могла і так повірити, а що найважніше, не потребувала взагалі одушевлятися ним. Коли би в нього була гордість, то повинен був без надумування вступити на теологію і навіть не просити Маєвського о гроші, коли цей вже такий скупар. А так що? З ким він провадить борбу? Зі своїм дядьком чи з обставинами? Боюся, щоб він не спіткнувся назавсіди в тій борбі. На мою думку, це цілком байдуже, котрий завід подає чоловікові кусник хліба, нехай лиш буде чесний і для других корисний. Стан духовний неабиякий; освічених людей треба і між народом. Хто хоче дійсно працювати, найде всюди нагоду. Лиш волі треба, Наталочко, а не слів!

– Він не любить стану духовного; каже, що не годиться з його природничо-науковими поглядами і що духовенство не має будучини.

– Так? Він це вже знає? Га, може, воно й справді так. Може, й не має будучини. Щоправда, епоха безбожності настала. Але я тебе запевняю, Наталко, що погляди природничо-наукові можна з наукою Христовою погодити. Бери на увагу, Наталко: з наукою Христовою! Він міг, отже, цілком добре вступити на теологію. Був би мав нагоду працювати для народу в найширшім значенні слова. А хоч би і був толкував мужикам по-свому, що Бог – природа, а учив їх при тім любові ближнього, чесноти, правдолюбності, учив правді, був би все більше зробив, як так!

– Мабуть, не міг, вуєчку! – сказала я тихо…

– Бо фантаст! Бо напоївся іншими ідеями!

– Вуйку, його погляди про те все не суть, наскільки я їх пізнала, як ви не раз казали: хоробливі.

– Не хоробливі! То не доказує ще нічого. Але замість того я спитаю тебе, що поможе думання і старання одиниць, коли загал не приймає того? Нехай чоловік буде умний і розсудливий скільки хоче, але коли він цієї своєї філософії не вміє приноровити до життя, то ця філософія неправедна. Вона навіть шкідлива, мутить талановиті уми і викликує хоробливий настрій. Ти також так,