Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська
Деколи обзивається в мені голос, що життя винно мені ще багато. Тоді згадую його і розум трачу. Плачу, аж доки не успокоюся. А супокій цей – то ледоватий, тупий сум.
Не раз знов в гарячих днях, коли воздух аж жаркий, опадаю зовсім із сил. Тоді кидаюсь де-небудь у траву і придивляюся малесеньким, ледве видним мушкам, як кружляють у воздусі. Часом засипляю, а він – немов лише того ждав – присниться. Завсіди палкий, веселий… сміється з мене, що в мене сумління «ніжне, мов павутинка»…
* * *Сьогодні по обіді сиділи ми обі з тіткою в городі і пороли якусь стару сукню. Вуйко, повернувши із школи, запалив собі люльку і сів коло нас.
– Ну і що ж, Мілечку, що ж там нового? – питала тітка, котра не любила довших хвиль мовчанки.
– А що ж би там нового, Павлинко? От все однаково: дітвора пустує, не вчиться. Школа для них – то кримінал. Лучче би по горах, по дворі гуляла! Га, молодіж! В молодіжі, звісно, думки бог зна де…
– А дальше, Мілечку?
– Ну, відтак, Павлинко, я – зголоднів. Оце найновіше! – Він засміявся добродушно і глядів за густими клубами диму в воздусі.
– А мене сердить, Мілечку, що Лена нічого з Л. не пише, – казала тітка. – Як поїхала, то як би в воду пірнула. Я не розумію, чому тепер діти так скоро забувають родичів. А вона також!
– Ну, що ж. Добре ведесь їй там у тітки і тому мовчить!
– Це правда, що їй у моєї сестри буде добре вестися, але все-таки я рада би знати, як і що.
– Що ж би ти хотіла знати, Павлинко?
– Ей, Мілечку, тобі треба зараз все як на лопату класти, – відповіла тітка нетерпеливо. – Ти ніколи не здогадаєшся сам того, що треба!
– Мабуть, чи доволі гуляє, Павлинко? – спитав вуйко, потрохи заклопотаний, що знов раз не здогадався.
Тітка усміхнулася гірко.
– Ти гадаєш, Мілечку, що двадцятитрьохлітню дівчину висипається задля гуляння в світ? Ну вже що, але на політиці не розумівся ти ніколи.
– Ти вгадала, Павлинко! – сказав вуйко, підносячи високо брови. – Вгадала. Я держався завсіди супроти політичних змагань байдуже або здалека. Це недобре, як всі політикують. Для мене мій завід – політика. Ти гадаєш, Павлинко, що з підростаючими хлопчиськами не треба також деколи політикувати. Ой, ще й як! Але я завсіди за спокоєм. Найкраща хвиля в житті – то хвиля, прожита в спокою. Мене мої ученики розуміють і люблять через те. Я і вчу їх любити спокій, і тому, Павлинко, я не бавлюся в політику, котра веде до нарушування спокою. Ні, борба за царську бороду не обходила мене ніколи.
– За царську бороду! Але коли тут іде о будучність твоєї дитини?
Вуйко стривожився.
– Так що ж з нею, Павлинко? Може, їй грошей треба, а ти не хочеш мені прямо сказати?
Тітка зітхнула.
– О, Мілечку, коли б вона гроші мала, то мала би і все, що їй треба. Тоді я би не посилала її в світ між люди…
– То кажи їй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найліпше.
– Що вона дома пічне? Хто її побачить? З ким зійдеться? Пропаде та й годі; а літа не вернуться назад.
Вуйкові наче світло зійшло в голові. Здогадався.
– Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, більше молодіжі, як тут!
І вуйко знов наложив люльку; всі замовкли.
Я скінчила свою роботу. Поклавши її коло себе, я сперлася вигідно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволі на захід. Сонце спускалося за темно-синяві гори, лишаючи жаристу полумінь на небі. Зубчаста скала, що різко від червоно-золотистого неба відрисовувалася, прикувала мій взір. Там царював дуб-великан.
Ще стояв.
Ні вихор, ні блискавиці не зламали його. Навіть не зігнули. Сильний, та й годі! Вдивляючись в ту гарну, як в казці, картину, я забула на хвильку ціле окружения. Так само жаріло раз і в моїм серці, так само відбивався і він на золотистім тлі моєї молодої, любові жадібної душі. Прегарні фантастичні мрії окружали його так само, як он тут на небозводі окружають дуба ніжно-рожеві хмари.
Тепер вже все здавлене. Понура тьма відречення облягла бажання, і вони завмерли. Більше як рік минуло з того часу, і ніяка згадка, ніяке слово від нього не відсвіжило їх.
– Але чому і хлопці нічого не пишуть? – обізвалася знов тітка. – Передвчора святкувала свої іменини, а з них жоден ані не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на іншу подяку і на іншу увагу. Але вони пишуть лиш тоді, як їм грошей треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землі. Ти написав би коли до них гостріше, Мілечку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілечку; гостре слово не пошкодить їм нічого і не пошкодило ще ніколи.
– Ет, що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дітей? Вони добрі, послушні, рахуються з грішми, розсудливі – так і чого ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають зі своїми дітьми клопоту! А ми що?
– Ще мене другі обходять, Мілечку?
– Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би і на надлісничого, а Орядин і не його дитина!
– Наші діти, Мілечку, не пара Орядину. Врешті пішов собі з дому і на тім скінчилося!
– Ха-ха-ха! На тім скінчилося. Ні, Павлинко, на тім не скінчилося!
– Маєвський не посилав йому жодних грошей, – відповіла тітка. – Правду сказавши, він не обійшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кілька ринських: але він – ні та й годі! Я не кажу, він чесний і добрий чоловік, але коли йде о те, щоби видобути з нього який гріш, то вже не дай Господи! Перекинеться вмить у змію! Так чим же терпить від хлопця?
– То ти не чула нічого?
– Що ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентатися по хатах і вивідуватися.
– Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розігрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть, міркуй лиш, здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддати? Отже, заскаржив Маєвського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподібно, з цілою душею о своє майно (він мав від діда якісь льоси[43]), і Маєвський мусить тепер давати гроші, хоч не знати
