Діти - Галина Василівна Москалець

— Ой мамо!

— Чого боїтеся, я вас не з’їм!

Марія, страшенно обурена, пішла геть.

Дмитро не відставав.

— Ну, чого ви йдете за мною! — зірвалась вона. — Забирайтесь геть! Не хочу вас бачити…

Він зупинився, але Марія й далі відчувала його присутність, хоч не дозволяла собі обернутись. Тільки коли добігла до дому, озирнулась біля під’їзду. Ніхто за нею не гнався.

Серце їй шалено калатало, й губи були ніби не її.

І все тіло неспокійно тремтіло.

Мама… Коли Марія приїжджала до неї у відпустку чи на свято, серце стискалось від жалю.

Мама жила сама у квартирі з двох кімнат, кухні й передпокою в старезному будинку з облупленим фасадом. Увечері, рівно о восьмій годині, пронизливо калатав допотопним шкільним дзвоником сміттяр, і треба було за гри хвилини спуститись з п’ятого поверху, перебігти з десяток метрів до дороги, висипати сміття в смердючий бридкий кузов.

Мама була вже старенька і хвора. Вічно бідкалась, що не може до неї приїхати. Натомість часто посилала то печиво, то теплі рукавички, чи шкарпетки, і Марія уявляла собі, як мати йде за півкілометра на пошту, довго стоїть у черзі, щоб здати незручний ящик. Сама маленька, худенька…

Марія панічно боялась її смерті. Відколи помер тато, квартира стала порожньою й сумною. Чи їй просто так здавалось?

Марія ніколи не звіряла батькам свої таємниці. Мала досить-таки пуританське виховання з безліччю заборонених тем. І тому рано стала мріяти про маленьку кімнату, де можна було б почувати себе затишно й спокійно, куди б приходили тільки її друзі. Це бажання здавалось їй цілком здійсненним, треба тільки одержати квартиру. Та це було найважче.

З часом Марія переконалась, наскільки жорстоко помилилась. Найважчим виявилось все-таки знайти друзів.

Зрештою, вона змінилась. І мамине тихе життя від ранішнього до вечірнього калатання дзвоника сміттяра, й загадкове аскетичне життя Магдалини, навіть тепленьке існування її колишньої хазяйки, по суті, не мали нічого в собі відразливого. Звичайно, Марія не збиралась у свої двадцять сім років вести такий спосіб життя. Але уявляла собі мудру старість поважної жінки, яка на своєму віку багато чого взнала і тепер має право на власні переконання, впевнена й непохитна в них.

І Марія захотіла, щоб швидше прийшов цей час, аби вона нарешті відчула під ногами твердий грунт…

Дмитро завітав одразу в понеділок. Почав, як завжди, молоти язиком, але Марія не стала його слухати. Він її страшенно дратував. Вже зачиняючи за собою двері, Марія почула, як він навмисне голосно сказав:

— Вас не було, то ми з Марійкою в кіно ходили і на танці!

Марії аж кров у лице вдарила. «Який хам! — прошепотіла вона вражено і ледве не заплакала від приниження.

Вона вкрилась з головою і нічого не хотіла, тільки б він швидше забрався геть. Сама згадка про кляту неділю примушувала її гірко каятись, звела нанівець той відносний спокій, яким вона ще володіла.

Минуло багато часу, Марія навіть встигла задрімати, коли заскрипіли двері й Дмитро тихо вимовив:

— Спить…

— Хай спить. Дай дівчині спокій, — прошепотіла Магдалина. — Йди вже…

Вони пішли, а сон кудись пропав. Марія осміхнулась про себе, і на душі в неї стало трохи спокійніше. Магдалина повернулась і поправила зсунуту ковдру.

Це було так незвично, просто, що до горла Марії підкотився важкий клубок, і вона ледве стрималась, щоб не заплакати.

Вранці Магдалина сухо сказала:

— Дмитрика в армію забирають на два тижні. Хотів з тобою попрощатись, а ти спати вклалась.

— Я ж не знала… — трохи винувато відізвалась Марія.

Магдалина повернулась до плити і чомусь загрюкала каструлями.

Зрештою, Марію це не обходило. Хай собі їде!..

Вона жила, як і раніше. Ходила на роботу. Книги їй ніколи не набридали.

Леночка якось, ніби між іншим, висловилась:

— А я тебе бачила в неділю! Навіть не привіталась.

Марія почервоніла.

— Я, напевно, не помітила…

Леночка зацікавлено зміряла її