Діти - Галина Василівна Москалець

Втомлена, поклавши голову на Петрову руку, беззвучно молилася, щоб бог подарував їй дитя, щоб стала вона жінкою, а не відцвіла пустоцвітом. Бо так споконвік велося, що жінка має нести в собі сім’я нового життя, що найбільший гріх і найбільша кара, коли її лоно безплідне й порожнє…

Петро гладив її по голові, наче маленьку, і казав, що ось побудує хату і вони заживуть разом. Він всю війну мріяв мати сім’ю, дітей.

А якось їй приснився сон… Ніби в хаті повно малесеньких дітей, голеньких, біленьких. Одні плачуть, другі агукають: і на печі, і в колисці, і коло неї повнісінько. Їй аж страшно — що вона з ними має робити? І тут хтось стукає в двері. Магдалина перелякана, хоче їх поховати, але ніяк не може. Діти не даються їй до рук, вислизають. А за вікном раптом як закричить страшний голос: «Злодійка, наших дітей покрала?..»

Магдалина прокинулася уся в сльозах і довго не могла заспокоїтись. Розповіла сон Петрові, але той засміявся: «Хто про що думає, тому те й сниться».

Десь через тиждень Магдалині зробилось недобре. Цілий день її нудило. «Боже, — завмерла вона радісно: — Невже? Зглянувся бог на її, молитви. Нарешті!»

Ледве дочекалась вечора. Петро страшенно зрадів. Одразу повірив. А Магдалині, може, вперше спало на думку, що щастя ото ненадовго, бо доля ніколи її не тішила. Не захотіла себе дурити завчасу: зібралась ніби за покупками в місто, а сама пішла' до лікаря. Вийшла звідти бліда як смерть. Брела по вулиці сама не знала куди.

Дома лягла, відвернувши лице до стіни, і так пролежала цілий день. Тільки попросила переказати Петрові, що хвора. А коли сестра поставила коло неї мисочку з ранніми черешнями, яку той передав, Магдалина зціпила зуби, щоб не застогнати.

Лікар сказав: «Голубонько, звідки ви взяли, що у вас буде дитина? Де ви ухитрились надірватись? Раніше треба було думати про майбутніх дітей, раніше. Тут сам господь-бог нічим не зарадить. Так, співчуваю вам, дорогенька, але…» Старий уже, геть сивий той лікар. Тільки руками розвів. А Магдалина мовчки зібралась, пішла. Вже надворі її наздогнала медсестра і віддала сумку.

Другого дня бачили люди Магдалину з Петром коло бригади. Сиділи разом на пагорбі й довго про щось говорили. А потім розійшлися, як чужі, Петро вернувся до роботи аж сірий з лиця, сам не свій.

Нічим не докоряв Магдалині, ані словечком. Тільки попросив: «Почекай трохи, може, я відійду…»

Коли він почав пити, Магдалина й на очі йому боялась показатись. Не так Петра, як людської ослави боялась. Різне тоді балакали про неї. Вороги раділи, насміхались з чужої біди.

А Магдалина дотлівала потроху. Вечорами пересиджувала сама в хаті, скулившись, як мишка, коло вікна.

Одного такого вечора прийшов Петро. Вона лише глянула зацьковано: «З чим прийшов?» Петро наблизився до неї, дихнув перегаром самогонним і зовсім не по-злому сказав: «Ну, що будемо робити?»

Магдалина заплакала. «Думав сім’ю мати, хату… От вона, собача жизнь!..»

Петро брудно вилаявся, і за кожним його словом з Магдалини ніби витікала по краплі кров.

«Не муч мене, йди…» — попросила вона. «Ех, думаєш, я жінки собі не найду, сина не буду мати?» — «Будеш, Петрусю, будеш мати… — без пам’яті шепотіла Магдалина. — Чого ж прийшов?» — «До тебе!»

Петро відірвав її од столу, шарпнув грубо до себе. І вона не мала сили боронитись. На якусь мить сама відчайдушно припала до нього, знаючи, що це все востаннє, на цьому — кінець. І так само швидко зів’яла, ослабла… І з очей линули бабські сльози.

— Ти ось що, — зітхнув Петро. — Не плач. Я до тебе знаєш який ішов. Думав, уб’ю. Мені тут такого наговорили, що я вже повірив було. Та не в тім річ. Якби ти мені дитину народила, на руках носив би. А так сама посуди: ти мені більше, ніж коханка, не можеш бути. Не гнівайся…

Він вийшов. Скрипнула хвіртка. Магдалина стояла нерухомо в цілковитій темряві.

Темрява потроху розсіювалась: виразно проступали обриси вікна. Згодом по шибках вдарили перші краплини дощу.

Настала ніч. Біль, що цілий день гніздився глибоко всередині, кинувся гризти її з подвоєною силою.

Магдалина лежала рівна, як дошка, на ліжку, вкрившись самим лише простирадлом, і не зводила очей з сірого отвору вікна.

Якби можна отак лежати, притуливши руку до пекучого місця, лежати й не ворушитись, щоб жоден звук не долинав знадвору, щоб не різав очі жоден промінчик світла, біль потроху б стихав.

Якби долежати до ранку, задрімати трохи…

Та це… Проїжджають