Діти - Галина Василівна Москалець
Голова в неї гуділа й очі злипались від утоми. Навпроти кінотеатру вона помітила Дмитра в гурті. І то помітила тільки тому, що він глянув на неї.
Марія пройшла повз нього з спокійним байдужим виглядом.
— Марійко!
Вона здригнулась і притишила ходу.
— Я вас проведу.
— Куди?
— Додому! — здивувався він.
— Мене вигнали з квартири.
— Серйозно?
— Ага. Можете собі йти.
— За що ж вас вигнали?
— За кошеня. Між іншим, я це вже казала!
— Нічого собі!
Марія спокійно посміхнулась:
— Дурниці! Завтра я собі знайду квартиру.
Дмитро спинився і підозріло зміряв її очима.
«Он воно що!» — подумала Марія.
— Дивна ви дівчина.
— Атож. Краще вам зі мною не зв’язуватись.
Дмитро розреготався:
— Ойо-йой! Як страшно! Як не маєте де спати, то я влаштую. Квартиру підшукаю. Ви на швейній працюєте?
— Ні, — ображено мовила Марія. — Беріть вище!
— На фарфоровому?
— Ви в бібліотеку колись ходите?
— А що я там не бачив? Ну, то де ви працюєте, коли не секрет?
— В бібліотеці.
— Справді?
В Марії ледь не луснула голова від цієї ідіотської розмови.
— Господи, та дайте мені, нарешті, спокій! Що вам від мене потрібно?!
Голос в Марії затремтів, сльози бризнули з очей, і вона, геть вимотана цим жахливим днем, гірко заплакала.
— Тут, у тридцять дев’ятій квартирі! — поставив Дмитро валізку на площадку.
— Ідіть краще ви й домовтеся, — благально глянула на нього Марія.
Він засміявся.
— Біда з вами! Як хочете…
Дмитра досить довго не було. Марія, притулившись до стіни, стояла, як уві сні.
Нарешті він відчинив двері й сказав:
— Заходьте!
Марія зразу не розчула, але вся подалась, вперед.
З-за його спини виглянула літня жінка із заспаним обличчям.
— Добрий вечір! — сказала Марія, вичавивши з себе посмішку.
— Добрий вечір! — відповіла та, вдивляючись в неї пильно, але не підозріло: — Заходьте!
Так за один день Марія здобула собі хлопця, новий дім і хазяйку на ім’я Магдалина.
7. Коханці МагдалиниПо війні в селі зовсім не лишилось хлопців. Ті загинули, ті пропали безвісти. Підростали менші, але що з того? Половина на селі вдів та незаміжніх… Магдалина була з себе гарна, роботяща дівчина, та не судилась їй, видно, доля.
Весняними ночами не одна сходила слізьми, заздрячи на чуже щастя. Цілий тиждень тяжка робота, а в неділю й вити ні до кого. Зберуться коло клубу старші й молодші, поспівають, погомонять. Малий Стефко принесе гармошку, дівчата танцюють. Невеселі то були танці.
Магдалина й собі десь-колись виходила до гурту. Танцювала найкраще в селі, а тепер вийде з котримось із парубчаків ніби нежива якась, ноги не слухаються. Деколи, правда, находило на неї — вся вона горіла в танці, як у вогні, аж сільські баби хрестились і спльовували. Але таке з нею траплялося рідко.
Як пішов від Олени її законний, то та мало не здуріла. Лишила дитя, хату, все по ворожках бігала, доки Магдалина не витерпіла й не сказала, що піде, як декотрі дівчата, на шахти. Могла б піти, чом би й ні? Дівчата писали, що добре заробляють, заміж можна вийти. Олена, як те почула, в ноги кинулась сестрі, благала, щоб не лишала її на погибель з малою дитиною. Та Магдалина й сама прикипіла серцем