Діти - Галина Василівна Москалець
— Прошу, — Марія слухняно відділила половину букета.
— О, дякую!
— Нема за що.
Марія, звичайно, любила швидку їзду, але їй весь час треба було відсуватись, щоб не впасти на Дмитра.
— Чому я вас на танцях ніколи не бачу?
Марія зверхньо посміхнулась:
— Хіба тут гарні танці?
— О, та ще які! — не зрозумів хлопець іронії. — Ансамбль — перший клас! Як вріжуть шейк, півміста вуха затикає! Давай підемо в суботу!
— Ні, я не люблю танців.
— А коли подумати?
— Ні. Заберіть руку, — сухо сказала Марія.
— Прошу дуже! — одразу погодився Дмитро. — Тільки на танці підіть, не пожалієте!
— Ось тут зупиніть, — обірвала його Марія, коли під’їхали до її вулиці.
— Ви тут живете?
— Ага. Дякую! До побачення!
— До побачення! Не забудьте про танці!
Машина поїхала в один бік, а Марія пішла собі в другий.
5. Липовий цвітКоли почалась війна, Магдалині сповнилось вісімнадцять років, а як скінчилась, пора уже було в старі дівки записуватись. Олена, сестра, хоч дитину собі нажила від якогось волоцюги, з тих, що в голод ходили по селах і міняли різний крам на хліб.
Люди, як то буває, різне говорили, ще й прибріхували. Рота всім не заткнеш, хіба нишком у подушку виплачешся.
Батько в них був добрий господар. Мали вони й хату, грунт, корови, коні. Але хата згоріла в посуху тридцять сьомого року. Півсела тоді згоріло як свічка. Ледве встигли вискочити серед ночі в самих сорочках.
Потім як татунцьо не стягався на нову хату, але так і вмер у якійсь буді. Мамця їхня ще раніше померла.
Лишились самі Магда з Оленою. Попродали коні, нашили собі сукенок найліпших в селі та й стали газдувати.
Перед самою війною гуляла Магдалина на весіллі. Була за дружку. Витанцьовувала, аж земля дудніла. Музики грали, обливаючись потом, а в Магдалини солодко терпло серце від Василевих синіх очей. Хлопець сидів у куті, гарний, як писанка, всміхаючись до неї.
У селі його вважали за химерного, чудного якогось. Василь спершу пас людську худобу, потім колгоспну, носив за собою книжки і читав, часом забуваючи про все на світі.
Магдалину тато з мамою не віддали б за такого. Та й вона сама побоялася б піти за чоловіка, не годного до грубої хлопської роботи. Їм з сестрою треба було твердих міцних рук, які б давали лад і в полі, і на оборі.
У хаті смерділо самогонкою і потом. Магдалина під ласкавим хлопцевим поглядом чулася легкою, як вивірка, ніяк не могла спинитися в своєму шаленому танці. Зачепила когось віночком, шпильки повипадали, і її по коліна захлюпнула хвиля важкого чорного, як смола, волосся. Аж музики грати перестали. Всі зчудувалися.
Магдалина тільки охнула. Застидавшись, прикрила лице руками і кинулась геть з хати, забувши й про дорогі шпильки.
Вже вдома сіла перевести дух. Довго не запліталась, дивилась на себе в дзеркало. Розпущене волосся вкривало вишиту сорочку, а на півлиця — темні блискучі очі. У вікно заглядав місяць, примушуючи дівчину раз у раз зустрічатися з ним поглядом. В таку ніч можна було збожеволіти, піти світ за очі. І вперше Магдалині стало якось не по собі, тривожно.
Невдовзі почалась війна. Всіх хлопців забрали на фронт. А Василя чи не найраніше вбило.
Як жилося їм за німців? Та то вже як кому. Сестра Олена нажила собі дитину. Приблукався до них одного вечора якийсь шкелет, років під сорок, скалічілий на ногу. Сів на поріг та й каже: «Не піду, доки мене, дівоньки, не нагодуєте! Сили вже не маю. Голодуха в місті».
«Багато вас тут ходить! Всіх не нагодуємо», — розсердилась Магдалина, а сестричка Оленка губку закусила, страшні очі зробила і як зашипить: «Чи тобі не встидно таке до людини говорити?!»
Шкелет встав, похитався і рушив до шопи. Висмикнув з колоди сокиру і заходився рубати суху гілляку.
Так і пригрівся у них в хаті. Магдалина вигнала б, але куди ж його проти зими? Та й коло хати зразу стало як у людей. Магдалина сама вже пішла просити