Діти - Галина Василівна Москалець

— Мені самому гидко жити в цій провінційній дірі. Нудно, нікуди вийти.

— Розумна людина ніде не пропаде! — заспокоїла його Марія.

Вона сама ще не мала доказів (окрім літературних), що це правда.

Бородань вдячно заворкотів:

— О, ви маєте рацію! Розумні люди тільки тоді не пропадуть, коли стануть триматися купи, чи не так?

— А що таке розумні люди?

Юра збентежено кліпнув очима.

— Ну… розумні люди — це надто широке поняття. До речі, мені привезли кілька дисків з Польщі. Прекрасна річ. Може, якось зберемось удвох, послухаємо?

— З мене поганий цінитель.

— Не повірю ні за що в світі!

— Юрко, Маріє! — підійшов до них Вадим, чоловік Леночки. — Ви що собі гадаєте? Ану до компанії! Будемо пити шампанське. Розфілософствувались тут.

— Знаєте, я, напевно, піду. Пізно вже… — ясним поглядом подивилась на нього Марія, щоб ніхто не міг запідозрити її в нещирості.

— О, ні! Спершу вип’ємо за дружбу і вірність. Юро, веди даму до столу!

Марія без слів підкорилась.

Вечір кінчався. З лиця майбутньої кінозірки обліз попередній шик. Леночка зробилась млявою, як сонна риба. Інженери давно вже вичерпали весь запас знань із сфери «загального розвитку».

Марія відчула в собі силу. Вона зараз могла вчинити з ними будь-що: знищити, висміяти і вийти переможницею. Рішуче підійшла вимкнути магнітофон. Але загасити свічки і включити люстру не наважилася.

Юра розстебнув комір сорочки і глибоко втягнув у себе повітря:

— Нові анекдоти хтось знає? Хотів би я зустріти людину, що їх складає.

— Мій брат фельдшером працює, — зраділо закивав головою один з інженерів. — То через нього всі свіженькі анекдоти проходять.

Марія завважила, як всі раптово ожили.

— Я думаю, — з гідністю вельможної дами мовила Леночка, — що не всі з них призначені для наших вух!

Інженер перелякано замахав руками:

— Що ви! Що ви! В такому товаристві язик не повернеться!

Леночка була вщасливлена.

Інженер заходився шкварити направо і наліво анекдоти, прагнучи викликати найбільшого сміху. Ні йому, ні отому другому не пасувало кривлятись. Звичайні сільські хлопці хотіли чимскоріш здерти з себе одіж провінційності. Марія трохи заздрила тим, хто живе на селі. Колись в неї було бажання послухатись Руссо: «Назад до матінки природи», — бажання, давно вже визнане нею за банальне і нерозумне.

З-поміж інших анекдотів інженер розповів і такий: коли дівчині сімнадцять років і їй кажуть про хлопця, вона питає: «А який він?» Коли дівчині двадцять: «А хто його батьки?» А коли двадцять п’ять: «А де він?»

Марія удала, що це її не стосується. Навіть не почервоніла. Кінець кінцем вона знала, як себе поводити. Недаремно прожила тут цілих п’ять років.

Ще посиділа, затим тихо попрощалась, намагаючись не дивитись нікому в очі. Відігнала Юру, котрий набивався у проводжаючі.

І вже на вулиці, мокрій і темній, дала собі волю.

— Господи, що їм від мене треба?! Ну, чому воно все так виходить, чому хтось має право жити, а я не можу? Як страшно, люди добрі! Що ви собі думаєте?..

Марія брела, захлинаючись від сліз. Вона була п’яна й нещасна.

— Присвяти своє життя роботі! Яке благородство! Проста сільська баба має більше щастя, ніж ти… Та ти навіть не здатна народити дитину! Через два роки перетворишся в сухоребру відьму, заведеш собачок… А як же! Господи, для чого я живу?!

Проводжали Магдалину на пенсію. Бо настала пора. Магдалина хотіла й не хотіла залишати роботу. Вічні хвороби робили її злою на цілий світ. От, думала, відпочину. Ніколи не висиплялась, а тепер висплюсь.

Ніяких урочистостей не було. В аптеці ж лише десять жінок. За один день усе й влаштували. Завідуюча Ольга Семенівна розцілувала Магдалину, вручила їй великий настінний годинник. Всі доброзичливо плескали, навіть Магдалинині вороги. Їй аж кольнуло в серце: радіють, що позбулися. Але біла вгодована Ольга Семенівна, потрясаючи золотими циганськими