Діти - Галина Василівна Москалець

— Слава Йсу!

— Навіки слава!

Олена качає тісто на вареники, плаксиво скрививши губи. Галочка і Любчик кидаються до тітчиної сумки, але дістають по руках за те, що лізуть без дозволу.

В хаті нестерпна спека. Світло живими плямами ворушиться на тюлевих фіранках, на чистих лискучих вазонах, старовинному буфеті, де за запиленим склом стоять порцелянові, ще материні горнятка, на образах святих, жовтих, потрісканих, зі скорботними очима.

Від сестри Олени, дарма що на один рік старша, нічого вже не лишилось, хіба великі спрацьовані руки. Вузьке висхле лице ледве визирає з жовтої незграбної бабської хустки.

Олена, як завжди, не полишаючи роботи, розповідає тихим безбарвним голосом. Вчора приходив. Хотів забрати дітей, то вона ледве випровадила з хати. Руку як здавив, думала, що зламає. Не жінку має — суку, гризе його поїдом. Сваряться, а на матір кажуть, що то вона розлучниця. Просила, благала, аби не пив, та де. Каже, повішуся або дітей заберу і поїду в Сибір на стройку. Каже, завтра принесу цукор, виженеш мені горілки.

Магдалина злякано махає руками. Невже вона сама це зробить? Як не зробить, то життя не буде. То хай піде до дільничного або заявить в сільраду.

— А ти би пішла? — недобре зиркнула на неї сестра.

Магдалина прикушує язика. Чи ж пішла би?..

І відкриває сумку.

— Галочко, Любчику, мийте руки! Мийте, ви ж кота брали…

Діти не хочуть. Вона нетерпляче їх ловить, наливає в миску теплої води, ретельно миє брудні пальчики і насухо витирає. Від вереску в неї починає боліти голова.

Після обіду вони сидять поряд на канапі. В хаті тихо. Годинник цокає, хилить на сон.

Олена оповідає сільські новини. Магдалина свої. Як машина чоловіка на смерть вбила. Йшов з роботи, спинився посеред дороги, а вона як над’їхала. Навіть до лікарні не довезли — вмер. А молодий ще, сорок років. То живеш і не знаєш, що на тебе чекає. Олена зітхає, Магдалина слідом, хоч нема ніби з чого їй журитися. Живе в місті, має квартиру, сама собі пані, не бабрається в гною, як сестра.

З вікна їй видно дві маленькі закутані постаті. Галочка і Любчик, взявшись за руки, ступають по мокрих злежалих грудках снігу, ось-ось посковзнуться і впадуть…

Інколи Марії здавалось, що вона божеволіє. В неї раптом виникала хвороблива настороженість, підозрілість, далі відчай, а згодом втома, бо в цьому маленькому місті доводилось ходити з веселим, принаймні спокійним лицем, щоб не викликати небажану цікавість. Марія кидалась від самоприниження до космічного спокою, і ця нерівність завдавала їй більше болю, ніж будь-якій іншій людині.

Взагалі-то Марія не належала ні до аристократів, ні до плебеїв. Їй доля відводила роль непримітної камеристочки, котра не претендує ні на що, крім спокійного життя без пристрастей і зворушень. Але Марія була молодою. Роки самотності ще більше роз’ятрювали в ній невдоволення. Вона не пробувала підкорити світ, жила праведно. І їй було так само гидко від цього лицемірного скніння, як було б гидко продавати своє тіло.

Правда, якби вона приятелювала з розумними людьми, то мала б успіх, зрідка розповідаючи за чашкою кави і сигаретами історію своїх взаємин з Н. Безперечно, вона б викликала більше заздрості, ніж співчуття.

Нічого особливого, правду кажучи, не трапилось. Десь на четвертому курсі я зустріла одного філософа. Він не вважав себе дилетантом, але, по суті, ним був. У нього був досить-таки кумедний вигляд. Помітивши, якими очима він на мене дивиться, як нерішуче тримається осторонь, відчула спочатку ніжність, ніби до жалюгідного змоклого песика. Я завжди жаліла істот, нещасніших за мене. Ставала сильнішою від цього, чи що… Я його зустрічала часто, і мене дедалі більше зворушувало це мовчазне поклоніння, таке не схоже на галасливу самовпевненість усіх інших молодих чоловіків.

Коли він, нарешті, до мене обізвався, я була просто приголомшена невимушеним красномовством, безліччю відомостей про все на світі, не хаотично розкиданих, а зібраних в один пучок, в одну систему. Чужа логіка завжди мене обеззброювала. Я могла не погоджуватись, але мені завжди бракло аргументів.

Я не хотіла його показувати своїм знайомим і тим більше мамі. Боялась, що не захищусь, коли хтось буде сміятися з нас обох. Він був неймовірно вразливим, говорив божевільні речі і в той же час дивився таким ясним, добрим поглядом, що я не могла не повірити в свою винятковість. Часом він мені набридав, і я тікала, щоб потім знову відчути себе безпорадною.

У нього була власна філософія, з якої випливало, ніби всі люди чужі