Діти - Галина Василівна Москалець

По суті, ми тільки удавали, що нас зв’язує щось глибше, недоступне для інших.

Наша мовчазна домовленість була грою двох самотніх дітей з набутим комплексом неповноцінності.

Кінець настав ще до того, як ми надумали одружитись. Я поїхала відпрацювати обов’язкові три роки, знаючи, що він буде чекати вічно. Він також не засмучувався, думаючи, що навчив мене стійкості й оптимізму. І, ніби змовившись, ми писали одне одному листи: я — скорботні, він — пристрасно-співчутливі.

Поступово я стала усвідомлювати ідіотизм мого становища. Я іронізувала в листах, хоч найбільше боялась, щоб він не сприйняв їх, як копію моїх думок. Але він зрозумів їх, як знущання над святинею. Я в свою чергу обурилась. Потім схаменулась, адже зовсім не знала, як він живе. Написала одного листа другого третього… Він мовчав. Я не могла зрозуміти, що сталося. Перебрала десятки причин. Він же ніби помер, хоч листи не повертались. Мені просто в голові не вкладалось, що зі мною можна було так повестися. Він поставив мене на п’єдестал і пішов геть, зовсім не задумуючись, як я себе там почуватиму. Згодом я багато чого зрозуміла, але не могла про те сказати Н., оскільки він кудись виїхав.

Марію запросили в світське товариство. З нею працювала така собі Леночка, миле, кокетливе створіння. То це вона запросила «на коктейль».

Марія як кожна жінка одразу подумала: «А в чому я піду?» І спробувала уявити собі всі небезпеки, що можуть на неї чекати в гостях. Вона, звичайно, відмовлялась, граючи роль переобтяженої справами людини, бо вважала себе потенціальною скандалісткою, та Леночка швидко розгадала її лицемірство і категорично заявила:

— Якщо ти не хочеш зробити мені приємне, то я більше не дозволю тобі заміняти мене в неділю!

В Марії пробуджується щось схоже на кокетство. Вона довго стоїть перед дзеркалом в гарному чорному платті, котре робить її постать тонкою до нереальності і надає привабливості невтішної вдови.

Вона навіть думає, чи не краще розповісти кому про те, як вона любила Н., і як він загинув у авіаційній катастрофі. Зрештою, вона має право вигадати якийсь міф для виправдання своєї дивної поведінки, щоб тільки їй дали спокій.

Леночка страшенно їй зраділа. Хай вона трошки посидить сама у вітальні, послухає музику. З хвилини на хвилину прийдуть її друзі, дуже розумні молоді люди. О, нас так мало! Ми повинні триматися купи. От і вирішили збиратись вряди-годи і розмовляти про мистецтво і життя, щоб не здохнути з нудьги.

Марія подумала мимоволі, що в такій квартирі можна й справді відчути себе гідним розмовляти про високі матерії. Леночка ходила повз книжкову шафу, набиту дорогими виданнями, повз стереомагнітофон, кольоровий телевізор і кришталь в серванті статечно й нечутно, без тої дитячої жвавості, яку можна було спостерігати на роботі.

Коли прийшли так звані друзі, Леночка представила їм Марію як колишню столичну жительку і надзвичайно розумну дівчину. Марія вловила в їх поглядах настороженість і поспішила забитись в якийсь куток, щоб там у глибокому кріслі за скляночкою коктейлю провести вечір. Вона вважала, що має повне право так поводитись, бо свого часу теж бувала в товариствах, котрі її не влаштовували.

Марія цідила крізь зуби коктейль і гортала альбом з репродукціями, граючи одній їй відому роль.

Два інженери, дівиця, котра збиралась в кіноактриси, бородань, що завідував студією звукозапису, і Леночка зі своїм чоловіком-спортсменом довірливо освідчились одне одному в любові до Булгакова й Кафки. Ті, що не знали їхніх творів, не сміли переступати порога цієї квартири. Здавалось, що ось-ось з старовинної ікони виткнеться чорний сухий палець і грізний голос запитає: «А ти читала «Майстра і Маргариту»?

Ну, там, де вона раніше бувала, спочатку теж говорили про літературу, потім про кіно, далі про невпізнані літаючі об’єкти і кінчали анекдотами!..

Марія мило посміхнулась і запропонувала:

— Давайте влаштуємо конкурс на кращу епітафію!

Всі засміялись, але той сміх прозвучав вибачливо-дошкульно. Марію легко було переконати в тому, що вона дурна й нетактовна. Та заплющила очі і відкинулась на спинку крісла з байдужим виглядом. Уже забула свій дитячий вибрик, вже, вже…

Тут до неї тихенько підсів бородань, так, щоб йому одночасно було видно Марію і майбутню кінозірку, котра захоплено звивалась у якомусь шаленому танку, сп’янівши від уваги двох інженерів.

«Плебеї, — подумала Марія, — я ж вас наскрізь бачу».

Бородань, якого звали Юра, підсів ближче і прошепотів змовницьким голосом:

— Я бачу, вам тут не подобається.

Марія знизала плечима:

— Мене ніхто сюди силоміць не тягнув…

Вона бачила перед собою настінний годинник. Стрілки рухались надто швидко, щоб